Буковий вінок Мельпомени

У річницю з дня його народження згадуємо заслуженого артиста України, актора Чернівецького музично-драматичного театру ім. О.Кобилянської Омеляна Савку.

Коли з Львівського театру імені Марії Заньковецької «для зміцнення творчого потенціалу» столичного театру імені Івана Франка забрали Богдана Ступку, колектив надовго втратив (а це відчув і глядач) на своїй сцені типового галичанина, більше того – характерного львів’янина. Йдеться тут не стільки про одне з амплуа популярного актора з багатющою творчою палітрою, скільки про цілий образно-сценічний пласт, який краще, точніше і соковитіше, ніж це робив Ступка, відтворити ніхто не зміг.

Важко стверджувати, чи в кожному театрі є актор, що яскраво втілює конкретний місцевий типаж. А ось у Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської таким, безперечно, був заслужений артист України Омелян Мафтейович Савка. В уяві багатьох любителів театру, які подибували на афішах це ім’я, одразу поставав цілісний портрет артиста, зітканий передусім з характерних рис його сценічних героїв. Мовні інтонації і манера говорити, незлоблива хитруватість і природний гумор створених ним героїв з народу, особливо у виставах за творами буковинців Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Ольги Кобилянської.

 Омелян Савка належав до того покоління акторів, які влилися в колектив театру після його повернення з евакуації, поповнили трупу місцевими талантами. З цієї когорти митців – наш славний земляк співак Дмитро Гнатюк, головний балетмейстер заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю Дарій Ластівка (обоє світлої пам’яті). Вони також починали свій творчий шлях зі студії Чернівецького музично-драматичного театру. Тоді, на відборі учнів до студії, сільський юнак Омелян Савка вголос бідкався, що прийшов на вступні іспити в простому сільському одязі. Водночас дивувався, що під склепінням театру красувалися чудові жінки, але… без одягу.

– Е, та це ж муза, Мельпомена, – багатозначно мовив Петро Герасимович Міхневич (а був то саме він), – і одяг для неї – не головне. Бо має те, що одягом і не поліпшити, і не прикрити, – багату душу. У неї свої служителі – актори. Хто віддає їй себе сповна, – отримує в нагороду почесний вінок...

Того дня обоє – Міхневич і Савка - зустрілися вдруге, на конкурсному відборі.

– Уявіть, що ваш віз, запряжений кіньми, загруз у болоті, а вам чимшвидше треба вибратися з несподіваної пастки, – критично-доброзичливо оглядаючи претендента, оголосив Петро Міхневич, здається, найголовніший серед присутніх. – Відтворіть нам, будь ласка, цю ситуацію.

«Знайшли чим озадачити!» – подумав про себе Омелян, згадуючи бездоріжжя в рідних Ясенах Сторожинецького району, недавню розмову про душу Мельпомени і свої невеличкі ролі у шкільних виставах...

В числі десяти найкращих початківців його взяли у трупу театру. Та дуже швидко молодий артист зрозумів: навіть маючи безмежно віддану театрові душу, треба дуже багато вміти, щоб найповніше виразити її!

Два буковинці: Заслужений артист України Омелян Мафтейович Савка (справа) і Народний артист України, Народний артист СРСР Дмитро Михайлович Гнатюк

Головний режисер Василь Степанович Василько особисто опікав новачків. Заняття – гримування, ритміка, музична грамота, постановка голосу, сценічна мова – щодня, ретельно і тільки у повну силу, без найменших послаблень. Брак театральної освіти багатьом молодим заміняло дружнє шефство старших колег. Свої практичні університети Омелян Савка проходив у Віктора Андрійовича Жихарського, приглядався також до Петра Герасимовича Міхневича, захоплювався сценічними знахідками Галини Яківни Янушевич, Бориса Абрамовича Боріна, Емілії Денисівни Кисельової... Їх імена уособлюють окрему яскраву віху в історії Чернівецького театру. Закономірно, коли багатьом ветеранам з тієї славної когорти почали відкривати в Чернівцях меморіальні дошки, на тих урочистостях зазвичай мав слово Омелян Мафтейович Савка. Він завжди знаходив щось особливе, аби розповісти нащадкам про кожного з тих, з ким пов’язана його акторська молодість.

Різні періоди пережив чернівецький театр за роки свого існування. Злети до вершин драматургічної класики і малорезультативні спроби освоїти на сцені «актуальні теми сьогодення».

– Чомусь завжди переді мною –. порожні очі глядачів, яких та «актуальність» аж ніяк не зворушувала, – пригадував Омелян Мафтейович. А пам’ять його, наче на контрасті, відтворювала інші, незабутньо зворушливі моменти. Як після вистави «Вовчиха» прості сільські жінки віддячували за талановиту гру Галичі Яківні Янушевич яблуками з власного саду. Коли перші гастролі театру областю з виставою «Земля» мали такий резонанс, що селяни записувалися до колгоспів. Як театральне мистецтво робило те, що не осилили б сотні агітаторів. Був то далекий 1947-й… Як тією виставою «Земля» за повістю Ольги Кобилянської започаткувалася перша сторінка буковинського театрального літопису, який, плекаючи цю добру традицію, і досі творить Чернівецький театр.

У повоєнний час трупі доводилося грати переважно по сільських стодолах. Але артисти, як і глядачі, забували про незручності, про відсутність потрібних умов. Аж в одному селі сталася прикрість – хтось поцупив брезентове покриття для захисту декорацій. І що керувало злодієм ( бо всім важко й сутужно жилося в ті часи, - не вистачало не тільки брезенту!). Але без покриття реквізит не повезеш - можна легко пошкодити. Зрозумівши причину замішання гостей, голова сільради, яка від імені громади мала подякувати артистам, прийшла їм на виручку. Оголосивши присутнім про крадіжку, застерегла, щоб злодії негайно повернули вкрадене, бо вони – кивнула на артистів – усе село можуть спалити, їх, мовляв, аж сімдесят приїхало!

На щастя, пропажу повернули. Артисти і дивувалися, і не одразу зрозуміли, що саме так залякало злодія. Доки не дізналися, що кілька днів тому в селі виступали двоє гастролерів, ілюзіоністи – «пускали ротом дим і вогонь». Можна тільки уявити, якого «диму і вогню», очікували люди від сімдесяти артистів драмтеатру!..

Хтось, мабуть, потішиться наївністю й простодушністю тогочасного глядача. А хтось подивується, яким чисельним складом театр працював «на виїзді». Не менший подив і повагу викликає працездатність колективу – до дванадцяти вистав на рік! Спектаклі за творами світової, вітчизняної класики, за творами сучасних авторів.

В ті часи Омелян Савка поступово став «виростати» з епізодичних ролей. Та навіть найменший сценічний образ, як-от жовніра з «Землі», старався наповнювати і живими портретними барвами, і типовими узагальненнями. До такого серйозного ставлення в роботі привчав усіх акторів головний режисер – Василь Степанович Василько. Сам він, «східняк», ще з гімназійних років безмежно закохався в Буковину завдяки творам Ольги Кобилянської. І давно мріяв втілити на сцені її повість «Земля». А щоб вистава була достовірною й колоритною, споряджав артистів у фольклорні експедиції Буковиною. Сам Василь Василько записував тексти пісень, Юлія Разумовська і Дарій Ластівка – танці, хтось із музикантів – обрядові мелодії. Цей щедрий експедиційний набуток не раз виручав артистів у роботі над виставами «У неділю рано зілля копала» за повістю О. Кобилянської та «Леся» М. Андрієвич. І коли в дев’яності роки минулого століття театр почав відкривати нам драматургію Юрія Федьковича і Сидора Воробкевича, режисерові Анатолію Григоровичу Литвинчукові ( саме він взявся за постановку згаданих творів) також знадобилися неоціненні знання Омеляна Мафтейовича Савки і колишнього диригента оркестру Василя Городенського.

У «Запечатаному двірнику» Ю. Федьковича Омелян Савка створив яскравий образ сільського старости. Як і інші персонажі п’єси, Гавкало-Савка говорив мовою, насиченою барвистими діалектизмами. Але на слух малозрозумілими сучасному глядачеві. А що вже говорити про не україномовного, з яким театр спілкувався на щорічних гастролях! Та що прикметно: говірка сучасників Федьковича завжди сприймалася без жодних мовних перепон. «Гра акторів настільки виразна, особливо в комічних сценах, що мовного бар’єру просто не існує», – писала про гастролі Чернівецького театру одна з башкирських газет, відзначаючи, зокрема, і доробок Омеляна Савки.

Колись його найперший учитель, Василь Степанович Василько, напружені репетиції над новою виставою любив «розряджати» смішною театральною бувальщиною чи анекдотом. То про артиста, який занадто сильно пчихнув під час вистави, і в нього відклеївся та впав в оркестрову яму накладний ніс, а відтак йому той ніс хтось із музикантів подав на сцену на смичкові; про незграбного статиста, який мав імітувати осінній листопад, опускаючи зверху на сцену по одному-два листочки, аж раптом вивалив цілий кошик...

Гумор і сміх допомагав артистам не помічати втоми, покепкувати над самими собою, знайти вихід, здавалося, з безвихідної ситуації. Цьому доброму правилу підтримувати життєвий тонус Омелян Мафтейович не зраджував ніколи. Розповідав, як обставини змусили його в житті вдавати з себе міліціонера, як веселив товариство однією фразою – рушник, «вишитий чоловіками театру»... Одне слово, Омелян Савка був з тих, у кого характер і професія взаємопов’язані.

Цікаво, як склалася б доля театру, якби після відомої партійної постанови про ідеологічне керівництво культурою «безпартійного більшовика» Василя Степановича Василька фактично змусили виїхати з Чернівців… Якби Мельпомена була родом з нашого краю, вона вшанувала б його буковим вінком. Вчитель «агітував» до Одеського театру і свого учня – Омеляна Савку. Але учень був душею прив’язаний до театру, з якого починав, де народився як актор, - Чернівецького. Тому значно пізніше зміг приїхати до свого вчителя, – везучи на його могилу жменьку землі, оспіваної його яскравим і самобутнім талантом...

Олена ЧАЙКА