Нитки сотала – щастя, долю ткала: рушникове диво Євдокії Візнюк

1 6Сьогодні 1 жовтня 2021 року святкує свій день народження буковинська майстриня бісероплетіння, вишивки та художнього ткацтва з села Кам’янка Чернівецького району (колишнього Глибоцького) Євдокія Дмитрівна Візнюк. З цієї нагоди колектив Буковинського центру культури та мистецтва адресує майстрині найщиріші зичення невтомного творчого розквіту, натхненних ідей та міцного здоров’я!

Холодної жовтневої днини 1959 року новонароджену Євдокійку бабуся по татовій лінії – Домка Миколаївна Воротняк у дівоцтві Оршівська, закутавши у свій кожух, принесла з пологового будинку додому та й перше, що зробила – дала дівчинці в одну руку олівець і папір, а в іншу – цівку, промовивши: «Все, будеш робити те, що я». У селі Кам’янка бабуся відомої нині буковинської майстрині бісероплетіння, вишивки та художнього ткацтва Євдокії Дмитрівни Візнюк славилася вишиваними і тканими виробами, ці ж вміння передала своїй невістці – Сільві Василівні Федорюк, а відтак і онучці Євдокії, яка генетично успадкувала талант до народного мистецтва. Бо не лише ткацтво й вишивка стали сенсом життя майстрині, у вільний від роботи час захоплюється бісероплетінням, малюванням на склі й полотні, писанкарством.

1 1

Євдокія Візнюк єдина на Буковині, хто відродила унікальну техніку карукованого писанкарства. Карук – це різновид столярного клею, а оскільки у родині Євдокії Дмитрівни всі чоловіки займалися столярством, то цього матеріалу було вдосталь вдома, тож дівчинці дозволяли експериментувати з ним у вигляді розпису писанок. Особливу підтримку дівчинка знаходила в особі бабусі, від якої завжди йшли схвальні імпульси. Повертаючись спогадами у минуле, майстриня нині пригадує: «Я сама хотіла писати. Бачила, що мама пише, баба пише, і я хотіла. А я приходила до баби, плачу, що не дають мені писанки. Дитино, каже, не переживай, я собі 10 спишу, а ти пиши всі. А баба приносить 90-100 яєць, цілий кошик, – пиши, – каже. Як я любила, як баба приходила! Бо ми через сто метрів від баби жили. Перші були каруковані писанки, бо я ще не вміла писати так. А малювати, фляцкати, то я вміла. А баба каже: «Малюй, дивися, як розводиться фарба». Карук у нас був, бо дід столяр, тато столяр, прадід столяр, у нас всі столяри чоловіки. Клей карук був, а то шо фарби розвели, раз, два, йой! Наталабацкали, 2-3 годині – всі яйця написали, помалювали», – щиро зізнається Євдокія Дмитрівна. Тоді у селі майже ніхто не займався писанкарством, вже не кажучи про давню традицію декорування шкаралупи яєць каруком, тому перед Великоднем було чимало замовлень, тож за роботу жінки бралися заздалегідь.  

1 4Зростаючи під опікою бабусі Домки Миколаївни, Євдокія Дмитрівна з раннього віку прилучалася до процесу ткання, особливо незмінною помічницею була під час підготовчого етапу: снувала основу, сукала цівки (намотувала на шпульки пряжу для ткання), другала (закручувала) нитки тощо, а в одинадцятирічному віці вже самостійно почала ткати скорцарі (узорчасті килими на стіни) та налавники. Бувало, що приходила після школи додому й працювала на верстаті майже до півночі, проте до свого весілля виткала 150 метрів налавників. З п’ятнадцяти років повністю віддається рушниковому ткацтву. Перші рушники ткала «на дощечці» у дві ниті, а відтак майстерність відточувала на кроснах. Оригінальність творчої манери Євдокії Візнюк засвідчує відроджений та широко популяризований нею давній візерунок – «огірочки», який перейняла від майстрині Жені Гордої з села Валя Кузьмина. Наочним способом, по 2-3 години пильного спостереження за роботою майстрині, Євдокія Дмитрівна таки опанувала новий для себе візерунок. Жінка переконує, що у с. Кам’янка узір «огірочки» був менш популярний, натомість їй відомо, що він широко побутував у Південній Буковині, зокрема в Сереті.

1 5У період економічної кризи, у складні 1990-ті роки, ткацтво буквально рятувало родину Євдокії Дмитрівни, позаяк залишалося єдиним джерелом доходів. У сім’ї майстрині, де зростало п’ятеро дітей (троє синів і двоє доньок), кожна пара рук виконувала свій шмат роботи. Попит на ткані вироби майстрині зростав як в Україні, так і за кордоном. З власного досвіду Євдокія Візнюк переконана, що ткацтво – це те ремесло, завдяки якому можна забезпечити собі життя. Однак, за словами жінки, «Це треба ще любити. Це ще треба душу вкласти. І радієш кожному виробу. Я це люблю. Я можу ввечері робити, і вночі, і серед ночі встати. Рано щось не спиться, та й думаю, сідаю я за кросна. Головне, щоб в хаті було тепло. У кожному рушничкові є частинка моєї душі». А ще сідати за кросна потрібно у доброму настрої. Кожен новий рушник майстриня розпочинає з молитви. Якщо це весільний рушник молодятам під ноги, то подумки просить доброї долі майбутньому подружжю. Багаторічні спостереження майстрині доводять: як легко чи важко тчеться рушник, така й доля чекатиме молодих.

Раніше пряжу для ткання майстриня фарбувала самотужки, а тепер використовує акрилові, шовкові та люрексові нитки. Щороку двічі, а то й частіше майстриня споряджає кросна та закладає за один раз щонайменше 60-70 метрів основи. На ткання одного рушника розміром півтора метра витрачає, як правило, день-два. Все залежить від кольорової гами. Найшвидше тчеться рушник білим по білому. А взагалі ткаля полюбляє експериментувати з відтінками кольорів – від світлого до темного. Тому й не дивно, що кожен виріб майстрині поєднує у собі до десятка вдало підібраних кольорів.  

За життя майстриня виткала не сотні, а тисячі метрів рушникового полотна на різні життєві події – весілля, хрестини, похорони або ж подарункового призначення. На запитання, до чого більше тяжіє у творчості – розписувати писанки чи ткати, у відповідь лунає ствердне: це як у птаха два крила – без одного не полетиш.

Ольга Меленчук,

кандидатка філологічних наук,

методистка науково-методичного відділу дослідження та популяризації

традиційної культури БЦКМ

упражнения для пресса

Вкусные кулинарные рецепты

шаблоны joomla 2.5 бесплатно