Новини

Від йорданської квітки до свіччиного весілля

(Роздуми до етнопроєкту «Буковинське Різдво»)

Запис чотирнадцятий

19 січня багато хто з нас приніс додому особливу свічку. 15 лютого принесемо ще одну, а в Чистий Четвер – ще одну. Це будуть три свічки-берегині дому від усякої напасті – йорданська, стрітенська і страсна. Це основні, а будуть ще й інші.

Йорданську (орданську, арданську) свічку на Буковині називають дуже метафорично – «йорданська квітка». Це свічка, щедро прикрашена сухоцвітами, а також обмотана хустинкою (для жінок) чи рушничком (для чоловіків), і зовні вона чимось подібна на кумівську крижму (полотно чи рушничок зі свічкою в дар немовляті).Ймовірно, саме через багату оздобу цю свічку назвали «йорданська квітка». В інших регіонах України, як правило, прикрашають саму баночку чи глечик, з якими ідуть за свяченою водою. Що цікаво: особливо помічною вважається та йорданська свічка, яка принесена з водосвяття непогашеною, тобто коли людина приносить у домівку живий вогонь.

На Вижниччині частково, але зберігся обряд «купати трійцю». Замість «йорданської квітки» тут на освічення води приходять зі свічником-трійцею, який після водосвяття гасять не подихом, а через занурення свічок у святу воду – саме тому трійця-свічник «купається». Знання про цей обряд особливо детально нам розповів світлої памʼяті Іван Терен – різьбяр, художник і глибокий знавець традицій своїх рідних Вашківців. Він же і виготовляв свічники трійці, більше того: саме з цього обрядового сакрального виробу розпочався його шлях роботи з деревом.

Стрітенська свічка, як каже українська традиція, має захисну силу від грому, вогню і всякої напасті, тому її після освячення у церкві тримають у оселі цілий рік, аж до наступного Стрітення. В минулі століття у різних областях нашої країни влаштовувалися спеціальні обрядові ходи на Стрітення, центральною подією чого було запалення свічок і пронесення їх містом чи селом (щось на зразок смолоскипної ходи).

Страсна свічка приноситься у дім зі Служби Божої і вона також є «вогняною покровителькою» родини. В цьому ключі розмови неможливо не згадати про традицію «гріти діда», яка збережена на Гуцульщині. Полягає вона у тому, що саме в Чистий Четвер маленькі діти приносять далеким родичам, сусідам а чи стареньким одиноким людям, котрі не мали змоги піти до церкви, «вогник» - запалену свічечку у каганці, маленькому гладунці чи іншій посудині. Діти-свічконоси в цей день так і називаються – «вогники» і є своєрідними маленькими прометеями. Та людина, до якої прийшли «вогники», забирає сівчечку з посудини, а дитині в подяку дає кукуци – обрядове печивко і солодощі. Тому ця ж обрядодія називається також «ходити в кукуци» (щось подібне, як в колядники, тільки навесні). Далі зі свічечок, котрі принесли діти, на подвірʼї, толоці чи в полі розпалюється велика ватра для предка – ніби як символічна велика свічка, котру він має побачити аж з неба. Тому і кажуть – «гріти діда». Детальніше про обряд та його витоки можна прочитати у нашій рубриці «Традиційна культура» за посиланням: http://bukcentre.cv.ua/.../4507-malenki-prometei...

Одним із головних атрибутів великоднього кошика та святвечірнього накривання стола є також обовʼязково свічка.

Як бачимо, більшість обрядово-захисних свічок мають компонент перенесення живого вогню – йорданську намагаються принести додому непогашеною, стрітенську взагалі колись проносили спеціальною ходою, вогонь страсної свічки від хати до хати приносять діти, і з цього вогню палиться потім ватра для предка (ось вона, безперервність поколінь і світів).

Загальновідомо, що свічка супроводжує фактично усі важливі традиції в житті людини (народжувала породілля при свічці, хрестини та вінчання відбуваються із запаленими обрядовими свічами, в руки в останню дорогу людині вкладють свічу, а до найбільших свят її виготовляють спеціально (йорданська свічка, стрітенська свічка тощо). При свічці людина молиться Богу, свічку ставить у церкві за здоров'я чи в пам'ять про близьких їй людей.

Донедавна на Буковині існував обряд "свіччине весілля", який справляють на Семена (1 (14) вересня. Суть обряду полягала в тому, що молодь збиралася в тій же хаті, що і на вечорниці, і "женили" між собою свічку та ляльку. Співали їм: "Уберу я свічку в убе'рю княгині, Бо весілля свічки ми святкуєм нині". Від вогню головної свічки ("живої") кожен учасник дійства запалював свою і мав донести обов'язково той живий вогонь додому. Обряд є загальноукраїнським, він описаний у п'єсі Івана Кочерги "Свіччине весілля". Одне зі значень – це обрядова памʼятка, що скоро почнеться період постування, тож вечорниці мають стати тихішими, думки – чистішими, а молитва – ревнішою.

Є також відомості про ще один давній звичай, пов'язаний зі свічкою - шукати місце смерті і тіло потопельника зі свічкою та хлібом. Для цього пускали хлібину зі свічкою по воді. Де свічка "знайде своє" - хліб перевернеться. Цей звичай детально описаний у старовинній легенді із села Драчинці Кіцманського району. Звичай пускати хліб по воді для спілкування з душами і молитви за них присутній і у віруваннях давніх албанців.

На Заставнівщині свічки-обереги виготовляли на спасівській клаці (це була жіноча гуртова толока і кожна господиня на ній робила свічки для своєї родини). Призначення їх - захистити сім'ю, дати здоров'я всім її учасникам, і аби родини не брався "ні грім, ні блискавка, ні дурний розум". Обряд старовинного буковинського свічникарства записала і відтворила хранителька традицій, керівник театру фольклору та етнографії "Оберіг" Лідія Гайдей (м.Заставна).

Один із обрядових різновидів свічки – спасівська, котра принесена в дім із церкви на Маковея, Преображення Господнє (Преображеніє).

У багатьох населених пунктах предків вшановують тим, що раз на рік відносять свічки їм на могили. Десь це – святвечірня пора (Львівщина, Тернопілля), десь – великодні свята (Прикарпаття), десь – Зелені свята (Буковина), а десь – з 31 жовтня на 1 листопада (м.Снятин Івано-Франківської області, частково – Сторожинеччина (особливо там, де поховані польські родини).

Свічка (саме слово споріднене зі словами «світло, світити») в традиційній обрядовій парадигмі – це не просто вогонь, віск та й осердя з ґноту. До свічки в окремих селах Київщини колись і зверталися по-особливому – «сонечко» (крім давнього дохристиянського компонента тут прочитується і метафора «та, що дарує світло»). Ну, наприклад, у момент запалення котроїсь із обрядових свічок, людина промовляла: «Світи, праведне сонце, святим душечкам і нам, живим, грій землю-матінку, наші ниви, нашу худібку!» (Валерій Войтович «Українська міфологія», с.461).

Іванна СТЕФʼЮК (ОЛЕЩУК),

завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації традиційної культури БЦКМ,

кандидатка філологічних наук, докторка філософії у галузі філології,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»