ЯК І ДЛЯ ЧОГО РУБАЮТЬ ПУТА

«Треба рубати пута», - таку фразу можна почути щодо малої дитини і непосвячені можуть подумати, що йдеться про хірургічну операцію. Насправді мова цілком про інше. Якщо дитина довго не починає ходити, вдаються до спеціальних обрядів, аби «розворушити» її.

 Відомості про бессарабський варіант обряду «рубати пута» ми записали на Хотинщині від Валентини Гаврилян: «Дитина лиш як почала перші кроки робити, аби далі не боялася ходити, то чоловік бере ножиці, і каже: «Чмак-чмак, рубаю пута, аби не шпоталоси, і ножки не боліли». І далі чоловік має перехрестити дитину і далі вона має ходити сама».

 Керстенчанка Євдокія Осадчук пригадує: «А в мене як внуки малі були, то допізна не хотіли ходити. Але мені сказали вставати рано у неділю до схід сонця, покласти дитину «від порога» і кликати. І він пішов».

 Пута у цьому обряді осмислюються як символічні потойбічні окови, які заважають людині ходити. Для порівняння пригадаймо: ноги покійника також зв’язані «путами» (мотузками). І одне з пояснень – «аби небіжчик не ходив, не приходив у дім після похорону».

 Отже, поки людину сковує щось у ходінні і вона не може ходити – у народній свідомості це позиціонується як перехідний стан, який потребує розвитку, позбування цих пут (ноги покійного зв’язують путами, бо душа ходить не ногами, а від пут на ногах дитини потрібно позбавитися, оскільки вона повинна ходити, бути прилученою до земного світу).

 «У нас, в Остриці (Чернівецька обл.. – Авт.), така традиція теж є, румунською це буде звучати «таєря кєдічі (пєдічі)». Наприклад, якщо дитині рік-півтора і вона не ходить, то може прийти сусідка, може будь-хто, бере ножиці і коли дитина стоїть, роблять вигляд що між її правою і лівою ногою щось рубають хрест-навхрест. Моїй доньці теж так робила сусідка. І все, дитина починає ходити. І так, якщо в нас не стало людини – їй обов’язково мають зв’язати ноги, але коли покійного виносять з хати – то обов’язково розв’язують. І отой шнурок родина або у труну ховає, або раніше навіть у шпарину стелі заплішували – аби ніхто чужий не взяв і не ворожив на тому. Нам не пояснювали, чого умерлому ноги треба зв’язати чи чого дитина починає ходити після того, як їй рубали пута – просто так робили до нас і ми так робимо», - пояснює Валерія Міґаєсі, румунка України, котра береже рідні їй звичаї.

 Традиція не є унікальною для буковинських та бессарабських сіл Чернівецької області – на Гуцульщині, до прикладу, з аналогічною метою дитині дають розв’язати власну пуповину (якщо вона не прикопана землею). Свідчення того, що традиція «рубати пута» поширена на Сході України, знаходимо у праці Наталі Гаврилюк «Традиційні звичаї як система спадкоємної культурної трансмісії» [1].

 Є подібна традиція рубання пут і в казахській традиції – «тусау кесу», « тұсаукесер», на якій розрубують не символічні, а явні пута на ногах у дитини, щоби його життєва дорога була легкою у щасливою. Розрізати пута має не будь-хто, а людина з доброю долею, енергією і репутацією – та, яка живе щасливо.

 І ще цікавий збіг (?) – слова «путь» (дорога) і «пута» (окови) – близькі за звучанням.

 Мотив зв’язування є направду непоодиноким у обрядах родинного циклу – так, на Гуцульщині молодятам на момент вінчання символічно зв’язують руки рушником, цим самим даючи знати, що вони відтепер – одне ціле.

 На відміну від обрядів весільного циклу, в родильному та поминальному циклах пута мають приналежність до потойбічного – «щось» не дає ходити. Тому на початку життя цього намагаються позбутися, у момент закінчення життя ж навпаки – стежать за тим, аби на небіжчикові пута були присутні. А на запитання про значення відповідають лаконічно – «бо так».

 

Іванна СТЕФ’ЮК – завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури

Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

 

Джерела:

1. Гаврилюк Наталія. Традиційні звичаї як система спадкоємної культурної трансмісії (засади та досвід вивчення). – Народна творчість та етнографія. – Точка доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/37917/04-Gavryliuk.pdf?sequence=1м
2. Гаврилюк  Н. Сучасні прояви змін та стійкості в сфері українських традиційних уявлень // Етнологія. Фольклористика. Культурологія. VI Міжнародний Конгрес україністів (Донецьк, 28.06. – 1.07.2005. Кн.1. Доповіді та повідомлення. – Донецьк; К., 2005. – С. 44, 55.
3. Свєнціцький І., Гнатюк В. Похоронні звичаї та обряди. – Харків: Фоліо, 2019. – 438 с.