Скриня: Автентичний сейф чи знакова система?

Як пояснити, що таке скриня, людині, яка поки що нічого не знає про побут ХІХ століття? Автентичний сейф – мабуть, десь така метафора буде доречною. Цей предмет здавна був добре відомий нашій традиції. Зрештою, не тільки нашій. А ще скриня доволі універсальна річ, адже це - одночасно шафа для найцінніших речей, вона могла слугувати також столом і навіть ліжком (залежно від форми), скриня була символом родинної заможності. Що цікаво – є відомості про те, що подекуди роль скрині могла виконувати бочка (бодня) – наприклад, на Рівненському Поліссі. Зберігати у боднях могли одяг, цінні речі тощо. Особливу популярністю скрині мали у ХІХ-ХХ столітті, і вони посіли особливе місце серед традиційних українських елементів інтер’єру житла.

Для Буковини притаманні як різьблені скрині з солярною символікою (особливо на Вижниччині), так і мальовані скрині з флористичними композиціями (див.фото).

Основне обрядове призначення скрині – зберігання посагу, приданого дівчини, тому цей предмет уособлював статус переважно дівчини та її батьків.  Якщо уявити традиційне багатоетапне українське весілля, то відвезення скрині з посагом від нареченої до нареченого – окрема ритуальна обрядодія. Про це, наприклад, читаємо у праці Валерія Войтовича «Українська міфологія»: «На весіллі після обряду пов’язування молодих скриню урочисто везли до нареченого. Її супроводжували брати й свахи, які дорогою показували посаг гостям та односельцям».

Як саме відбувався обряд занесення скрині в оселю нареченого на Сумщині, читаємо у статті «Українська скриня: особливості виробництва та побутове значення», опублікованій на сайті «Етнохата»: «… існував звичай «збирання скрині»: поки наречена ходила селом прощаючись з дівоцтвом та дружками, її рідні збирали скриню з надбаним приданим та відвозили до оселі молодого. [… ] скриню «везти» до молодого мають або хрещені батьки, або інші одружені родичі, обов’язковою умовою для проведення цього дійства мало бути те, що ті хто «везуть скриню» мали бути в парі, аби й молодята завжди були в парі. Окрім скрині з собою брали символічну сокиру, молоток та гвіздки. Коли ж скриню починали заносити в оселю молодого, то зупиняючись в кожних дверях, приговорювали: «У двері не влазить!» і, виймаючи сокиру, пригрожували: «Зараз будемо одвірки рубати, бо скриня не влазить!». Господарі ж в цей час підносять по чарці та закусити і процесія, випивши могорич, проходять до наступних дверей, де все повторюється з початку. Після того, як скриню внесли, діставали молоток та гвіздки й починали ладнати рушники невістки в місцях, де хотілося молодій, знімаючи при цьому свекрушині».

У відомій повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» натрапляємо на неодноразові підкреслення, що саме скриня є «стартовим капіталом» невістки – Мотря, до прикладу, все вироблене прядиво і виткане полотно ховає собі у скриню, у такий спосіб самостверджуючись передусім як господиня, жінка. Фактично, вона відвойовує своє право вважатися господинею.

 У Павла Чубинського читаємо: якщо молода жінка померла незадовго після одруження – чоловік мав повернути батькам скриню із приданим. Чому скриня вважається саме жіночим майном? Бо в основному все, що у скрині – «пристарала» саме жінка.

 На теренах Буковини та Покуття скриню називають ще словом «куфер» - від німецького «Koffer» - валіза для зберігання. Можна почути і слово «куфèрок» - зменшено-пестлива форма від того-таки «куфер». Нерідко трапляється і лексема «дзèстря». Тут цим словом одночасно називають і скриню, і жіноче придане (вміст скрині), що також чітко вказує на обрядову роль скрині. У одній з  весільних пісень Буковини чуємо: «Беремо дзестрю, беремо скриню, берем Аницу за господиню».

 Якщо вслухаємося у слово «скриня» - дуже співзвучне воно нам із давньоруським «скривати», тобто ховати. А воно так і є: перші скрині (якщо можна так сказати) були звичайними довбанками із приспособленням для закривання. Вчені-етимологи виводять також походження слова «скриня» і від латинського «scrinium» («кругла коробка для паперів»).

 Перші скрині були дерев’яними вмістилищами для зберігання речей. А далі вже удосконалювалися і в скрині людина тримала те, що намагалася зберегти. Полотно, одяг, прикраси, і навіть гроші – все це трималося у скринях,  а сама скриня стояла в коморі і була закрита на ключ. Коли дівчині виповнювалося 15 – батьки купували їй скриню, а ось вже про вміст (придане) юна господинька мала подбати самостійно.

 По сьогодні на буковинській Кіцманщині ми почуємо «Спричь у скриню», що означає не тільки «сховай», а і «поклади з метою збереження». Тобто, по суті, скриня – це сейф минулих століть.

Майстри, що виготовляють скрині, називаються скринниками.

Сьогодні скриня активно повертається у інтер’єр і її пряма роль (зберігання речей) десь, на наш погляд, відходить на другий план. На першому ж місці естетична складова (скриня створює атмосферу кімнаті, у якій знаходиться), символічна (адже візерунки її читаються як з позицій родової пам’яті, так і космогоніки), вона є вмістилищем не тільки речей, а і смислів.

 Серед художніх творів, де фігурує образ української скрині, нашу увагу привертає чи не найбільше «Хустина з френзелями» від письменника, лауреата міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара Богдана Гасюка. Аби не порушувати цілісність твору і не вдаватися до його переповідання, опісля цього невеликого нарису публікуємо твір повністю (джерело – офіційний сайт Національної спілки письменників України, цей же твір опублікований і в журналі «Київ»).

 Мабуть, у кожного, хто прочитав цю невелику етнографічну розвідку, є що сказати про скриню – спогади це, малознані факти чи індивідуальні асоціації. Мальована і різьблена, з кованими замками і видовбана в дереві – така різна і містка українська скриня.

 Іванна СТЕФ’ЮК – письменниця, кандидатка філології,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва

Джерело фото: https://honchar.org.ua/collections/detail/2964

БОГДАН ГАСЮК «ХУСТИНА З ФРЕНЗЛЯМИ»

(повністю збережено правопис першоджерела)

З роками віко скрині усе важче подається – не тому, що завіси заіржавіли, чи ще з якихось поправних причин. Справа зовсім не в завісах, не в скрині навіть. Вона не зносима, оцей пролакований доторками рук твоїх і твоїх попередниць жертовник, що кожна із роду підступає до нього, гейби до святині, котрий навіть різким порухом кисті можна осквернити. Ні, річ тут зовсім в иншім. У наповнености, в тім, що скриня держить у нутрі своїм, що виношує, чисто таки як жінка дитя, ще одна із роду, хранителька його таємниць і берегиня його спокою. Легкий скрип якої, наче підбадьорливе слово: ще держимось, Бога хвалити! І ти не годна засумніватись. Ще держимось!.. А відтак уже зачинає розказувати – саме так, кожна скриня знає безліч історій, котрі передає із покоління в покоління, лиш направ слух, аби вловити ту бесіду, вмережану в шурхіт полотна, вклепану в монисто, що тихим дзенькотом лиш підігрує, як музика, тим словам, що має повісти. Полотно, мосяж і шкіра – то її троїсті музики, її скрипка, цимбали і бубон, але, на голос беручи, веде таки вона! Ось цей, приміром, рушник належав іще прабабі, котрої навіть не кімуєш, але про котру знаєш завдяки їй. А це мамина кожушина, на якій дрібоньким взором розсіяно цвіт, – вона розкаже про мамину молодість… А осьде бабина запаска, а за нею шалянова спідниця, а там, на споді самому – кептарик. Кожна річ і  кожнісінький на ній карб чи зарубочка – мова, залишене пращурками письмено, яке можна зчитати тільки з поміччю скрині, яка доповнить, поправить, коли схибиш, мов дитина книжку читаючи, підкаже і розтлумачить. Аж заки, рядок за рядком, не дійдеш уже й власної історії, а відтак історії своїх дітей.

Горсик – дончина метрика, – зоставлене по ній свідчення. що вона таки була, належала до цього Роду, і так само як і всі жінки до неї – вірила, докладаючись до загальної справи. І, на послідок, самітова хустка з білими тороками – скриня вихаркує її в самому кінці, виштовхуючи з найглибшого закутка – її шлюбна… Отже, Рід продовжується – підсумовує поважно, гримаючи предвічним віком – Бога Хвалити, держимось!  Але на цей раз ти б хотіла заперечити, наструнчившись всіма нервами, постати  супроти, проте… Заздрівши супокійно звислу, мов серпик-мережка (теж посвідка приналежности до Роду, що із прежде віка помічує кожну жінку: місяцеподібна, ріжками дгорі настромлена сережка-оберіг!) колодочку, опускаєшся на долівку, – не смієш перечити, лиш дужче затискаєш в руках доньчину шлюбну хустину. Дарка – так звали її. Коли народжувала її,  пугач цілу ніч викрикував в причільне вікно, а коли народилась – стих. І пізніше ти переконувала себе, що тобі то в гарячці тільки вчувалося, що не було ніякого пугача, не було жодних знаків… А Дарця росла і, нею тішачись, милуючись єдиною своєю донечкою, ти притисла в собі важким материнським серцем, гейби брусом бочку з огірками, всі сумніви і страхи: вона буде щасливою! Та й була таки, гріх небеса гнівати, навіть оця хустина тому свідок, що таланило їй: чоловік, господарка, врешті дитя… (як же тішилась, що сповила первістком донечку – маленьку наступницю вашого Роду: «Держимось ще, Бога Хвалити!», названу в честь твоєї матері, а її бабці – Іванкою…). Але пугач по скількох років прилетів знову, сполошивши тебе серед ночі надривним криком, аж тобі кости викручувало од кожного «пугу», що будив заспані, силоміць зацитькані роками страхи. Здавалось, разом з ними оджило у тобі щось первісне, звіряче, і, піддавшись волі дичини в собі, ти вилетіла в двір і таки поцілила,  збивши зі стріхи черепком ненависного птаха, а відтак гналась садом з сокирою, поки не порубала на кавалки, лиш пір’я врізнобіч летіло… Раділа тому улову, думаючи, що збулась, що переборола… Лиш до року усвідомила – ні, хіба тільки розгнівала Бога, який, можливо, попереджував, а не лякав, проте – яка уже різниця? Намість пугача тепер пугукали гвири і гармати. Фронт, як незастиглі гижки в мисці, посувався то вперед, то назад, приходили одні, відтак инші, заки владу не перейняли свої, і то було празником, якого музика не стихала доти, поки її не розстріляно. Прийшли совіти. Розстрілювали, катували, глумились. Муж твоєї Дарці, яко один із заколотників, подався в ліс, вона ж, сарака, як в церкві присягла, пішла за ним: і в горі, і в радости… аж до смерти… Хоч і не знаєш допевне – жива твоя Дарця чи уже при Правді. Минуло три роки, а од неї ні вісточки, ні скупенької штафети. Ні, звісно, ти розумієш, що то небезпечно, що так, можливо, вона оберігає тебе, а головне – своє дитя, котре зосталось при тобі, але бодай щось. Ти віриш, що таки жива, не може бо твоє дитя, оте таке кмітливе і розумне сотворіння, що вже на вигаслі сподівання було дароване Богом, отак ось померти. Віриш… тому-то кожного разу трусяться тобі руки, коли підходиш до скрині – там історії життів виписані і підкреслені чіткою лінією: б-у-л-и, тому боїшся одного разу виявити, що історія твого дитяти теж уже дописана. Ох, як боїшся, що якось скриня потвердить оті страхи… Готова б навіть спалити, тільки не наважуєшся іще, вичікуєш, кожного дня випорожнюючи її лоно, аби довідатись: жива не жива… Іно оте дівчатко з золотими і теплими кучериками здержує, бо инакше б пірвалась зараз-таки в той в ліс, аби знайти або Дарку, або кулю, щоб ця мука врешті урвалась, або її з’явою, або твоєю смертю… “Ба-бо – смикає тебе за рукав Іванка, яку навіть не завважила за ремствуванням, — а цо ти плачеш?” Збудилось, видко зголоділо, або вчуло твій плач. Маленький ангелик, що тримає на цім світі, не даючи зневіритись до решти, та й хіба можна, бабачи це розпашіле личко, що уже обрамлюється вродою, котра ще ледь-ледь, але таки уже проступає, засіваючись на майбутню красу, зневірюватись? Оці голубенькі, як відбиток неба на воді, очиця, оці рівними лініями викраяні устонька, що по обидва боки впираються в ямички, ці кучерики, що спадають обважені власною густістю, хіба усе це не запорука будучности? Хіба це не є підтвердженням отого скриненого скрипу: «ще держимось!»? “Не плачу, Іваночко, то порохи” – протираєш очі, більше себе, ніж її переконуючи, що ще таки держишся, ая, назбитки, а триматимешся! “А цо то? – показує пальчиком на хустину. – Хустина. – А нащо вона? – Ну, видиш, баба все в хустині ходить, колись виростеш і так само вив’язуватимешся. – А в тебе якась єнча, бабо, цого? – Бо се празнична, а в мене до ходу, — смієшся, тішачись допитливістю своєї онуці, аж роз’яснюється тобі. – То вона буде моя? – Та, буде твоя. – Коли, бабо? – Коли вмру… – А коли вмреш?” – не знаєш, що відповісти, лиш усміх вичавлюєш, пригортаючи до себе, хоч ледве стримуєшся, аби не розридатись, так тобі запекло, ніби хто окропом в груди плеснув. Воно не винне, звісна річ, не розуміє ще навіть тих слів, тільки ти, посвячена в знаття того, боїшся. Ні, не смерти, а за неї тобі лячно. Що ж буде з сиротою, як не стане тебе? А якби, не приведи Господи, отак раптово, нагло вмерти, що ж тоді? Ні, не буде, не буде, не буде сего, аби що сталось, а мусиш держатись ради неї – оцього згусточка ніжности і тепла, що зложившись на твоїх грудях, бавиться згардою… “Не скоро, Іваночко, — відповідаєш врешті, обгортаючи малечу, – не скоро… – Добре, ба’ – погоджується…” Ще держимось, бога хвалити, держимось…