ВИГОДОВАНІ ПІД МОЛОЧНИМИ ХМАРАМИ: ДЕЩО ПРО ПАСТУШІ ТРАДИЦІЇ ПІВНІЧНОЇ БЕССАРАБІЇ

«У мене прізвище – Чéбан, і всі мої рідні споконвіку чебанували, пасли вівці тобто. Вівця ніби і слухняна тварина, але вона все відчуває тим своїм сердечком – чи ти її любиш, чи захистиш. Сказати вона словами не може, але все розуміє», - розповідає вівчар з півстолітнім досвідом Олександр Чебан.

У овець і кіз на Кельменеччині «багате меню»: соковиті пасовиська що на схилах Дністра, що у цілком рівнинних видолинках. Дехто овець і кіз удень вигонить на пасовище, а навечір забирає додому, де поголів’я доять і вівці ночують. Наприклад, так роблять родини Чебанів (які тримають невелику отару овець) та родина Карабчієвських з селища Кельменці (вони доглядають кіз). Ночує поголів’я у критих констукціях, де є ясла, добре провітрювання і захист від вітру. Такі криті загороди тут називають стигнами.

У Мошанці, де також займаються випасом кіз та овець, стигна вже на самих схилах Дністра, вівці там ночують. Господарі пояснюють: якщо отара порівняно невелика (наприклад, 50 голів), і випас недалеко від дому – то овець пригонять наніч додому. А якщо отара більша і як правило зведена, від кількох господарів, то вівці ночують в «гуртожитку» - стигні на схилах Дністра.

Велику отару пасе кілька чабанів (місцеві назви – чебан, чобан). І особливу роль грає ще один дуже відповідальний пастух – чотирилапий. Собака-вівчарка (це швидше її назва «професії», ніж породи) охороняє отару від чужого, а ще пильнує, аби вівці не пішли пастися на заборонені території – наприклад, до сусідів. Собаку Азу Олександр Чебан тренував рік. Вчив пильнувати овець, і коли вона все робила правильно – пригощав чимсь смачним. Зараз Аза розуміє господаря з півслова. Команди приблизно такі: «Гони, дід тобі каже!», «Гони ззаді», «Не дай, аза» (пильнуй тобто, не дозволь вівцям піти не туди). Що неможливо не відчути – накази Олександр, або як його називають – Шура – віддає з любов’ю.

І звісно вівчарство – це не просто вигонити худобу на пашу і з паші. Чабан уміє полікувати тварину, визначити за її поведінкою, що її тривожить (спасла щось не те, не дай Бог вдулася, може на колючку наступила). «Я мушу вміти таке читати. Читати по тварині, що вона відчуває», - каже Олександр.

«Я майже 25 років пас людські вівці, по 500-600 голов, а тепер свої. Небагато, але коло них дуже треба наробитиса. Це урочище, де ми тепер – це Олійникова криниця. Тут овечкам трава дуже солодка. Маю я, як кождий чебан, свій календар: на Юрія вигонимо на пашу, і пасемо аж до зими. А вже коли обкот – перестаємо пасти. Після Зелених свят, отак як тепер, вівці стрижеться. Бо до Зелених свят можут бути плюґи (негода, холоднеча. – Авт.), а стриженій вівці студено та й мож багато голів втратити. Так мені старші люди заповідали і я так тримаю звичай», - каже Олександр Чебан.

Коли отара бачить когось чужого – збиваються у таку «хмарку» і ховають голови, і всередину імпровізованого натовпу беруть малят. Тільки коли вівці зрозуміють, що загрози немає, вони відійдуть одне від одного і будуть покійно пастися.

Коли ж пастухову треба одну з овець впіймати – має таку спеціальну палицю із гаком, яка називається каца.

Олександрова дружина, Наталя Григорівна, каже: її чоловік з Липканів (Бричанський район, Молдова). І він оцю любов до овець буквально приніс із собою. Обов’язки розприділили: він пасе овець і доїть їх, вона робить бринзу (місцева назва – бринзя), а також будзи та вурду, рідше – масло.

Наталія Чебан охоче ділиться технологією приготування кельменецької бринзі. До слова, бринзя (бринза) – розсільний сир, який наприклад у Карпатах і Бессарабії буде мати цілком інший вигляд і консистенцію. Гуцульська бринза розсипчаста, її спочатку перетирають, а відтак засолюють. Бессарабську засолюють у ропі цілими скибами по півтора-два кілограми, вона на дотик тверда, шершава, на смак відмінна від гуцульської, але також дуже смачна.

Отож, рецепт бринзі від родини Чебан: «        Здоїли ми в казанок ци каструлю молоко, процідили. Заґляґали (додали ґляґ зі шлуночка ягняти. – Авт.). Перше правило – все має бути ідеально чисте, бо це є молоко. Накриваємо, аби тепленьке воно зберігалоса. І годину, півтори чекаю, поки воно не стнеса (спіймається, почне загустати. – Авт.). Тогди я перебиваю, зцідюю той дзерок і пересипаю в марльочки. І тогди як тепленько, воно в тих марльочках сидит добу, а як холодно – і дві. Це вже готовий будз, його ми добу-дві тримаємо у соли. Коли він робитси такий трохи твердуватий, я роблю ропу і холоднов ропов заливаю і бринза доходит. Засолюю кавалками по півтора-два кілограми. І от для ропи як мене навчили давні люди знати мірку соли: беру дерев’єну лижечку і опускаю їчко у воду. Сиплю соли доти, доки то їце не сплиє, як п’ять копійок. Бо як недосолити ропу, бринзя буде така м’яка (ну ніби як фета), і стояти довго не буде, хіба зразу на стіл. А чим бринзя така твердіша, з характером, тим краще її зберігати».

Ті, хто тримає овець і кіз, знає: лиш зацвітає бузина і акація, молоко поступово падає, тобто зменшуються надої. Навесні молоко рідкіше, восени – густіше. Доять овець приблизно до середини вересня, а в середині жовтня пускають їх до барана, це називається «запуск». Не кожна вівця гуляє одночасно, тож як правило котяться 12-14 березня, але деякі і в травні можуть. Як то кажуть, це особисте.

Родина Карабчієвських тримає кіз. Кози значно примхливіші за овець, але також довірливі тонкі істоти і відчувають, коли їх люблять. Що козам у цій родині добре живеться, свідчать при знайомстві такі речі: вони дуже довірливі, охоче йдуть до рук і їхні стигни ідеально чисті, а ясла – повні.

Варто зазначити, що традиція випасання худоби на буковинських полонинах та бессарабських пасовищах Чернівецької області внесена до нематеріальної культурної спадщини України і охороняється на рівні держави. І саме від носіїв традиції (чабанів, бринзарів, всіх, хто долучається до підтримки цієї традиції в її природному побутуванні) – саме від цих людей буквально залежить життєздатність цього елемента. На Кельменеччині цю традицію підтримують у самих Кельменцях, а також в Мошанці, Комарові, Іванівцях, Бабині, Грушівцях, Нагорянах та інших селах. Десь отари більші, десь менші, хтось залишає овець у прибережних стигнах, хтось облаштував відповідне місце вдома на обійсті, але скрізь цікавому туристові розкажуть: вівчарство і козарство – це любов. Буває з труднощами, перешкодами, іноді навіть найближчі не розуміють, для чого воно потрібне. Але ті, хто по-справжньому (і часто з діда-прадіда) займається цією справою, просто не може її облишити. «Вівці нам розказували, - жартують вівчарі, - що тут трава найсолодша. І хмари молочні. А ми їм віримо і водимо випасати. Та й так».

Іванна СТЕФ’ЮК – завідувачка науково-методичного відділу дослідження

та популяризації традиційної культури

Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук

*** Висловлюємо глибоку вдячність за організацію експедиції з вивчення бессарабських пастуших традицій директорці Кельменецького ЦБНТД Аллі Ілаш, працівникам культури села Мошанець, родині Чебан, родині Карабчієвських.