МАСКАРІ: ТІ, ЩО СТВОРЮЮТЬ ХАРАКТЕРИ МАЛАНКАРСЬКОГО ДІЙСТВА

Одна з головних інтриг стихії маланкування, або ж переберії – упізнають вас чи ні. Маска – це можливість на одну ніч буквально одягнути на себе інший образ чи характер, заховатися за ним або ж навпаки – маска стимулює проявлення таких рис, про які людина можливо і не підозрює. «Людина може вам і не відкритися. Але дайте їй маску – і вона скаже вам чисту правду», - написав свого часу О. Вайльд.

Частина персонажів (їх називають «Пани», «інтелігенція», «чиста Маланка») не ховають обличчя за масками. До таких образів належать Козак, Українка, Вулан, Букшандар, Маланка, Василько та ін. (залежно від території). Інша ж частина персонажів – Ведмідь, Дід, Пан та Пані, Чорт, Коза тощо обов’язково закривають обличчя маскою. Маска ця може бути хутряною, звіриною (виготовленою з хутра домашніх чи диких тварин), такі маски у Вашківцях називають мордами. Є і цікавий фразеологізм «вбратися в морду», тобто озвіріти. Інша група – маски з матерії (виготовляється у техніці пап’є-маше з просочених клеєм бинтів) та резинові, силіконові маски (вони підкреслено реалістичні).

У буковинських Вашківцях – місті, що славиться своєю Переберією далеко за межами України – із вдячністю згадують імена тих майстрів-маскарів, котрі заклали фундамент традиції – Володимир Мігован, Володимир Леонтюк, Василь Гарас, Георгій Гарас. Виготовляє хутряні маски «морди» Іван Хачман, маски з використанням силікону виготовляє Василь Сірецький.

У подружжя Василя та Лідії Столярів, котрі вже багато років займаються виготовленням масок у техніці пап’є-маше, своя історія стосовно того, як вони стали майстрами-маскарями. Василь Столяр від малого хлопця бере участь у Переберії і його улюблений персонаж – Паня.

«В часи мого дитинства був такий майстер Мігован в Долішньому куті. І я з другом ходили туди по маски. Кожного року я складав гроші і купував собі маску Пані – то була мені велика втіха. Кожного року мала бути свіженька, новенька масочка. Так я їх назбирав зо 10, тих масок. Якось ми приходимо з другом до майстра Мігована, а він каже:

- Хлопці, я буду гинути.

- Вуйку, та яке «гинути»… а хто нам маски робити буде?

- Коби то смерть питала.

- А розкажіть нам, як ви маски робите?

- А дуже просто: матерія-клей-матерія…

Ото була і вся наука. Мене це зацікавило. На другий рік я купую клей, беру бинти, зробив я одну маску, другу. Розфарбовувати пробую… А хто мені казав, що маску треба лакувати? Та ніхто. І я облишив цю справу, бо без лакової фіксації фарба «пливла» і шкода було тої роботи».

Проходить багато років, Василь Столяр одружується, а любов до Переберії нікуди не зникає. І все як колись – улюблений образ – Паня. Тільки от майстра Мігована вже немає в живих, і науку переймати немає в кого. І Василь Столяр нагадує ті юнацькі спроби зробити маску, а от розмальовування, або як він жартує – «мальовидла» - доручив дружині Лідії. Вона спочатку не погоджувалася (бо ніколи раніше це не пробувала). Але коли її чоловік зробив кілька масок, їй стало шкода витрачених сил Василя і вона з поваги до нього спробувала. І на її здивування, це хоч і набагато складніше за малюнок на папері, але і неймовірно цікаво: бо саме той, хто розмальовує, додає масці характеру, «оживляє» її. Буває, що з двох майже ідентичних масок виходять цілком різні типажі.

Той експеримент з 90-х, коли Василь Столяр створив кілька масок, «аби було що вбрати», а дружина Лідія розмалювала їх – цей експеримент з роками переріс у родинний тандем двох майстрів, роботи яких користуються попитом в Україні, Ріо-де-Жанейро, Канаді тощо. Подружжя активно проводить майстер-класи з виготовлення масок, охоче ділиться технологічними тонкощами.

Для виготовлення таких масок спочатку створюється гіпсова основа, і коли форма застигає, на неї накладається целофановий пакет, а далі просочений клеєм ПВА бинт. Кожен шар висихає добу, тож на виготовлення однієї маски іде тиждень. Відтак маску розмальовують, а ще відтак – лакують.

Скільки прослужить маска – залежить від маланкаря та його темпераменту. Якщо він, наприклад, стрибає і танцює всю ніч – маска почне «відпарюватися» від гарячого дихання. Вона також боїться води і перепаду температури. А якщо ходити з маскою спокійно – то прослужить і 5, і 6 років. Хоча… чи буває десь Переберія, яка поводиться спокійно. Вона ж сама стихія.

Лідія Столяр розповідає: іноді маланкарська маска цілком змінює характер того, хто її носить. «Наш син за характером дуже спокійна і скромна людина. Але ви би бачили, як він вистрибує, як тільки на ньому опиняється маска. І це багато хто так. Бо маска – то як цілком нове життя і новий характер. Для нас Переберія – уже в крові. Цими роками багато що змінилося в традиціях, і всі ми розуміємо, чого. Переберія на якийсь час також була притихла. Але люди самі розуміють, що це частина життя – отак на ту одну ніч відвести душу, перевтілитися. Так, як це робили наші пра-пра. Цього року в нас великий був запит на дитячі маски. І це дуже добре, що дітям передається те, чим живемо ми».

Яка доля масок після Маланки? Є населені пункти, де їх ритуально спалюють на роздоріжжі. В інших селах старі маски використовують як основу для виготовлення нових. У Вашківцях маски використовують доти, доки вони мають вигляд, а далі шанобливо зберігають. Коли ж маска віджила своє – її зберігають на пам’ять, і тут же замовляють у майстра нову. Бо традиція не має перериватися. А маска – то добра можливість за одну ніч прожити відразу кілька життів – своє власне і своїх персонажів.

*** Висловлюємо щиру подяку за організацію та сприяння в експедиції відділу освіти, культури, молоді та спорту Вашківецької міської ради, персональноВолодимиру ЛучакуіТетяні Іванчак, подружжю Василя та Лідії Столяр та директорці Музею МаланкиНаталії Хачман.

Іванна СТЕФ’ЮК – завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації

традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук, письменниця