Вони бешкетують так, що перевертається світ: на межі старого і нового року у Драчинцях, як і в багатьох інших селах Буковини та Прикарпаття, з’являються «страшно цікаві» персонажі — Діди з дубинами і рогами, Маланка, Дідьки, Смерть, Коваль, Дівка, Парубок, Баба, Гуцули, Цигани, а поруч із ними — цілком сучасні герої, від політиків до кіноперсонажів.

Маланкування, як і саме життя, змінюється: одні образи відходять в історію, інші — виникають. Яким було маланкування у давні часи — розповідає дослідниця традицій села Драчинці Марія Крушельницька-Угринчук, котра багато чого чула від свого батька Івана:

«Як і в других селах, у нас кождий кут мав свою Маланку: на Лукові своя була, у Центрі — своя, на Мокірці — своя. Перебиралися в нас не лиш хлопці, а й молоді жонаті чоловіки. Лице мают сховати за масков і навіть голос перемінити. Бо коли тебе впізнали — вже по всему: ти здоймаєш маску і дивишся збоку. Тато розказував так: у кожному гурті обов’язково має бути Маланочка — хлопец, перебраний за дівчину. От Маланка може аж так си дуже не ховати — маю на увазі, як впізнають, то нічого. Мій тато всі роки йшов за Маланочку: у сорочку вбраний, фота, на голові — віночок. Були Цигани з Ведмедями на ланцах, нечиста сила. І особливо у нас цікаві Діди — вони в сардаках, великих солом’яних капелюхах (таких крислатих, ніби парасоля). Діди мали в руках дубини-палиці, а на лицях — маски з довгими бородами з повісма. На плечах — горб, і вбраний в сардак. Дід стукає дубинов до леду чи каменя на подвір’ї і гойкає: „О-го-го-го-го…“. То було так страшно і так цікаво… Страшно цікаво. І ще таке: тепер Маланка ходит вночи, а вдень новим зерном на Василія засівают маленькі хлопчики. А давними роками, коли я була малою, або коли мій тато був малим — тогди засівали оці Діди. Вони приходили з рогами, трубили в них, засівали зерном і так само гойкали. І були в нас Кози перебрані, налавником зверху накриті. Та Коза скаче, та мекає — чудо було з тов Козою».