ІГРИ НА МЕЖІ, АБО ДЕЩО ПРО РИТУАЛЬНИЙ ГУМОР

Одна з найбільш чутливих, закритих для чужинця тем – ставлення до смерті. З одного боку вона осмислюється як трагедія (коли йдеться про втрату), з іншого – як щось таке, чого не уникнути, а ще один аспект – смерть у земному світі для переродження у вічності. Хто вперше дивився знаменитий фільм «Тіні забутих предків», знятий за повістю Михайла Коцюбинського «Тіни забутих предків», той міг бути заскочений сценою ігор біля тіла покійного Івана. Здавалося би, це авторська метафора режисера – але звичайно, це не так.У розрізі розмови про живу традиційну культуру, тобто таку, яка й зараз практикується, «грушка» уже є певним реліктом. В цьому ключі згадуються слова французького історика і демографа Філіппа Ар’єса, який стверджує, що сучасна культура «боїться» смерті – їй незрозумілий і обтяжливий довгий траур, натомість вона хоче веселощів. А «грушка» в якомусь сенсі і є тою спробою через гру втекти від смерті, або погратися в життя… І разом з тим, далеко не кожен здатний на усмішку там, де зустрівся з чиєюсь рідною смертю. А тому тема – вкрай делікатна.

«КРИЛАТА ФАНТАСМАГОРІЯ: ВІД БУКОВИНСЬКОЇ МАЛАНКИ ДО МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО»

Хто побачив уперше красноїльських Крилатих Ведмедів – особливих фантасмагорійних персонажів новорічної традиції, той міг подумати, що то насправді образ химерного велетенського метелика. Каркасний чоловічий костюм, обшитий соломою чи очеретом вкриває все тіло маланкаря, окрім обличчя. І ззаду до такого костюма кріпляться великі квітчасті крила. Але ж.. ведмеді не літають, то чому цей персонаж – Крилатий Ведмідь? Якщо розглядати це під кутом реалістичності, то і справді незрозуміло. А якщо порівняти з картинами Марії Примаченко, де крилатими є леви, коні, які також у знайомому нам реальному світі безкрилі?

Аналізуючи загадки-коди бестіарію Марії Примаченко, мистецтвознавиця Діана Клочко пише: «…її не-жанрові композиції існують у абстрактному просторі, де немає поділу на твердь і небо, де все живе не йде чи проростає, а лине, ширяє, переміщається». Тобто закони знайомої нам реальності, де кінь чи ведмідь лише ходять, але не літає – не працюють. Що в часопросторі маланкарського дійства, що у світі Марії Примаченко.

На нашу думку, фантасмагорійні образи новорічної традиції буковинського маланкування та образи Марії Примаченко перегукуються суголосним відтворенням народного символу. Цей символ, маючи на меті зобразити надзвичайність (надприродність), «додає» крила тим істотам, які в живій природі ними не наділені, може також «додавати» більшу кількість кінцівок, голів тощо, аби підкреслити надприродну силу зображуваного персонажа.

"Не знайдеш зі свічкою": деякі містичні вірування буковинців

Мабуть, багатьом відомий вислів: «Та їх і зі свічкою не знайти», або «вдень зі свічкою». І можна би сприймати цей вислів лише в тому сенсі, що свічка освітлює, а отже – показує оку де є що, якби не деякі цікаві свідчення, записані в Чернівецькій області. Вони окрім буквального трактування свічки як джерела світла вказують на символічний аспект: свічка як метод побачити невидиме оку.

Власне, ці свідчення стосуються етнографічних методів пошуку загиблих під водою людей. «В нас на похороні покійний має на грудях спіральну свічку тояґ (сточок). Роблять його за точними мірками зросту того, чия це свічка. Так правильно. А останнім часом вже стали купувати у ритуальних магазинах, але раніше так не було – знімали мірки з тіла і такого ж розміру спіральну свічку мали зробити вдовиці, і ця свічка освітлюватиме шлях душі на той світ. Так спіральна свічка використовується не тільки на похороні. Її ще роблять, коли треба знайти тіло потопельника. Пускають свічку на воду, і яка би не була течія – тояґ зупиниться там, де вода сховала тіло загиблого. Ніби, кажуть у нас, ця свічка відчуває душу, яка ще не упокоїлася і літає над водою, і зупиняється вона саме там», - розповідає жителька села Остриця поблизу Чернівців, румунка України Валерія Міґаєсі-Паладян.

СПОГАДИ З КРОПИВ’ЯНОГО МІХА, АБО ДЕЩО ЦІКАВЕ ПРО «ЗУБАТЕ ЗІЛЛЯ»

Коли обійстя чи стежка заростає кропивою – перша думка про занедбаність, а саму рослину багато хто сприймає винятково як шкідливу. «Як вичистите кирницю, то земля навколо неї сама зачне чиститися і кропива відступить до осені», - почула авторка цих рядків від майстра-криничара. Так, декоративною культурою кропиву, жаливу назвати важко, проте й користі від неї чимало. Вся лиш справа у тому, в якому місці росте кропива, якого вона віку і чи вистачить людині практичних знань, аби перетворити «зубате зілля» на користь. А ще кропива в культурах народів світу одночасно символізує і зілля чародіїв, і захист від чар. Така ось суперечлива рослина.

Як відомо, молоду кропиву використовують у їжу – для приготування весняних супів, а також пива. Стара кропива з ликом використовувалася для виготовлення тканин (іноді кропив’яні нитки у тканні поєднували з конопляними чи лляними). Сорочки-кропив’янки деякий час були одежею бідних селян, такі сорочки вирізнялися ще й тим, що стимулювали кровообіг своїх власника чи власниці.