Цей інструмент є негласним символом всього гуцульського. Звучить тільки на відкритому повітрі, може передавати зашифровану інформацію, яку ні зрозуміти, ні підробити чужинець не зможе. А в її виготовленні найкращими підказками є природні стихії. Мова про гуцульську трембіту. І якщо колись виготовити трембіту для себе вмів чи не кожен музикант-трембітар (такі відомості знаходимо у працях Володимира Шухевича), то зараз кожен майстер-трембітар є унікальним. Михайло Тафійчук (Буковець), Іван Грималюк (Шепіт-Косів), Василь Грималюк (Шепіт), Андрій Столащук (Яворів) – кожен з цих майстрів успадкував особливий дар – створення голосистих трембіт. Мабуть, перелік є неповним, проте традиція виготовлення трембіт – однозначно рідкісна і потребує детального вивчення.
Сирна пластика – мистецтво давнє і поява його оповита легендами. Хто і коли опустив букату будза у киплячу воду і вирішив виліпити баранчика, коника або пташку? Легенда каже: це був гуцул-полонинник. Не знаємо, хто він і з якого села, знаємо лише, що мав добру уяву, бо в його умілих руках і справді сир перетворився на коника. Так каже легенда. Якщо заглибитися в історію сирної пластики, котра зараз офіційно визнана надбанням нематеріальної культурної спадщини України, то на офіційному сайті Міністерства культури і стратегічних комунікацій читаємо: «Така традиція побутує в селах Брустури, Космач, Прокурава, Шепіт, Річка, Снідавка Косівського району та селах Криворівня, Чорний потік, Красник Верховинського району Івано-Франківської області. Подібні елементи існують й в інших місцях Карпатського регіону. Також в інших країнах, таких як Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, однак завжди є місцеві особливості, традиції та культура, пов’язані з місцем побутування».
Серед розмаїтих асоціацій, пов’язаних з гуцульською культурою, чи не найвиразнішими є ліжники – товсті вовняні вироби з довгим двобічним ворсом, які використовуються із практичною, обрядовою та інтер’єрно-естетичною метою. Цей барвистий виріб слугує покривалом, ним вистелюють дорогу біля порогу нареченим перед вінчанням, ліжником застеляють домовину і його дають в дар «за простибі», ліжник дарують нареченим і колись саме на ліжнику гуцульських дітей переводили «на свій хліб» (спеціальний обряд, у якому загадують рід занять дитини у майбутньому).
«На білу, спеціально підготовану основу, наносимо чорне письмо розігрітими писаками», - так можна почати розмову про техніку писанкарства. А ще – про писане боднарство (бондарство), мистецтво виготовлення дерев’яного посуду, декорованого випаленими візерунками. Річ у тім, що більше знаним є слово писак (писачок) у значенні інструменту для нанесення орнаменту на писанку. Проте формáк (штампик) для нанесення орнаменту на боднарний виріб також називають писаком (писачком). І писанка, і гуцульська боднарка є нематеріальною культурною спадщиною України. А ще спільним у них є глибокий символізм і орнаментальна мова. І те, що їх не просто декорують чи розмальовують, а саме розписують. Тобто кодують письмом. Закладають певну інформацію.
Чи існують традиційні чоловічі прикраси? Так, поза сумнівом. Для Буковини це і шийна хусточка з золотим перснем, і «ґотури» - пера за капелюхом, і гонорові ґердани із дзеркальцем чи без. Здавалося би, що звичний нам розетковий ґердан – тільки жіноча прикраса. Але на Буковині цей виразний атрибут – передовсім чоловіча прикраса, яка означає статусність, гонор і приваблює погляди до свого власника. За значенням чоловічий ґердан можна прирівняти, мабуть, до краватки. Як зазначає дослідниця Ольга Фединчук у праці «Шийно-нагрудні чоловічі та жіночі бісерні прикраси Північної Буковини», тільки на цих теренах чоловіки носять бісерні прикраси: «Потрібно наголосити, що тільки на Буковині чоловіки носили прикраси – ґердани й котильйони, на всій території України прикраси були суто жіночими аксесуарами». Чоловічі ґердани можна побачити на архівних світлинах кінця ХІХ- початку ХХ століття, вони є складовою частиною святкової убері. Значно рідше (але є) – випадки носіння жінками розеткових ґерданів на стику ХІХ-ХХ століть. На жінках така прикраса має емансипаційний підтекст: вказує на освіченість своєї власниці, а отже – певну вищість. Прикраси такого типу носили, наприклад, учасниці «Січей» у Коровії, Остриці, Боянах та інших селах Буковини.