Новини

«ЗЛИМИ БУВАЮТЬ ЛИШЕ СЛАБАКИ», - ФІЛОСОФІЯ СИЛИ І ВЕЛИЧІ В БУКОВИНСЬКИХ КАЗКАХ У ЗАПИСАХ МИХАЙЛА ІВАСЮКА

Казка – один із найпопулярніших фольклорних жанрів, який поєднав у собі зображальну естетику, виховний еквівалент і багаті семантичні коди. Традиційно народні казки поділяють на три тематичні групи – чарівні казки, соціально-побутові та казки про тварин. І в межах цього невеликого дослідження хотілося би вчитатися у коди чарівних казок Буковини, золотий фонд яких складають записи фольклориста, літературознавця та письменника Михайла Івасюка (1917-1995). Які вони – казки, де в підземному царстві можна знайти свого двійника, де в куми запрошують саму Смерть, де добрі велети оберігають персонажа і що то за мандрівка, яка здатна змінити все життя? І чи можна народні казки читати крізь призму традиційної культури та конкретних обрядів, світоглядних практик тощо. Мабуть, десь так стисло можна окреслити лейтмотиви наших роздумів навколо чарівних казок Буковини.

 Михайло Івасюк досліджував і збирав народні казки Буковини упродовж кількох десятиліть і детально фіксував дані про респондентів – де і від кого записана казка і навіть якою вдачею та талантами володів той, хто переповів чи записав для фольклориста казку. Результатами цієї роботи стало відразу кілька видань казок – «Казки Буковини. Казки Верховини» (1968), «Казки Буковини» (1973), «Чарівне горнятко» (1971), «Чарівна скрипка. Українська народна казка» (1990) та підготована до друку збірка «Золота карета». Угорська дослідниця фольклору Л.Дел зазначає: «Цікаво, що чарівна казка може бути коротко визначена як життєва історія, яка включає мандрівку з пригодами від дитинства до зрілості, структуровану етапами набуття нових можливостей через трансформацію» [1].

У статті «Слово про буковинську казку» Михайло Івасюк детально аналізує історію дослідження казок Буковини – зокрема, як казки стали предметом вивчення Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Євгенії Ярошинської, Раймунда Кайндля, Сильвестра Яричевського. Пише дослідник і про шляхи популяризації народних казок на теренах Буковини на зламі ХІХ та ХХ століть: «Газети «Селянин», «Буковина», «Українська ластівка» та різні календарі-альманахи час від часу публікували епічні фольклорні оповіді, найчастіше варіанти широковідомих українських казок».

Серед дослідників і популяризаторів народної казки Михайло Івасюк виокремлює одного з них особливо: «Найактивнішим збирачем казок на Буковині був В.Козарищук. У 90-х роках ХІХ століття він записав з уст народу 19 казок і опублікував їх у віденському журналі «Наука» [… ]. Окремо у статті уточнюється такий цікавий факт: В.Козарищук був священиком і «.. використовував казки для проповіді смирення перед Богом», тобто на перший план виходить дидактична, виховна складова казки.

Цей аспект побутування народної казки перегукується з тезою Лесі Мушкетик (праця «Слов’янські та неслов’янські казкові антропоніми українських Карпат»: «Герой казкового наративу значно відрізняється від літературного персонажа, насамперед тим, що казкар через цей образ має донести до слухачів сформовані протягом віків правила виживання у суспільстві, усталені моральні норми, які треба наслідувати […] Тобто на перший план тут виходить повчальне, дидактичне спрямування твору, що визначає й специфіку формування образів».

Як нам виглядає, чарівні казки у записах Михайла Івасюка, окрім потужного дидактичного аспекту, наснажені ще й кодами етнокультури Буковини і вони гармонійно вплетені в загальноукраїнську канву архетипіки та семантики, міфопоетики українців.

Так, одним із повторюваних мотивів казок у записах Михайла Івасюка є образ сили-помічника (Велет, Лісовий князь, Кінь тощо). Так, у казці «Квіт папороті» особливому юнакові, який вирізняється від усіх тим, що хоче пізнати щастя, на допомогу приходить дідуган-велет, який наставляє героя, дає цінні вказівки орієнтування у «казковому просторі» та вчить боротися. На початку казки ми про героя, Петрика, дізнаємося: «.. в селі казали, що Петрик має мухи в голові. Тими мухами були тільки думки та слова про щастя. Він усіх розпитував, де можна знайти те щастя, але ніхто не міг відповісти чогось мудрого та заспокійливого». Передбачувано, що юнак, який не від світу цього, йде у широкий світ шукати власний шлях до щастя – він має намір знайти цвіт папороті. Коли ж він чує перші поради діда-велета, дослухається до них, то опиняється у царстві цього велета і чує певну «формулу сили»: «Ми люди моцні. А ті, що моцні, є добрі. Злими бувають лише слабаки».

Символічним є і завдання, яке дід-велет дає гостеві-учневі у своєму царстві: у холодну пору (читай – пору темряви, мороку) підтримувати живий вогонь, сторожити його. В цьому контексті кінцева ціль (здобути цвіт папороті, який пече, а отже, є енергією народженого вогню) досягається подоланням навчального шляху (пильнування уже розведеного вогню, аби не запанували холод і темрява).

У казці «Золота карета» силою-помічником, співвідносною з образом велета, є Лісовий князь, який також прихистив героя у момент його беззахисності, навчив силі, а коли прийшла пора – відпустив, проте юнак повернувся із вдячністю до свого вчителя. У казці «Тридцять перший» такою силою-помічником є образ Коня. В цьому контексті пригадується теза етнолога В.Балушка, котрий слушно називає образ Коня прообразом Бога в українській етнокультурі.

Як же трактувати образ велета-наставника? Відповідь на це питання знаходимо для себе у праці Оксани Тиховської «Образи й мотиви чарівної казки крізь призму обряду ініціації та психоаналізу»: «Відповідно до психоаналітичної теорії М.-л. фон Франц, образ велетня може трактуватися як енергетичний еквівалент, архаїчна форма батька, коли герой кинутий на призволяще долі. І те, що поряд з героєм нема батька, а велетень перебирає на себе його функції, може означати, що в свідомості героя більше нема керуючого начала і тому воно регресувало до своїх архаїчних форм». В цьому ж контексті згадується християнське трактування сутності Бога як Небесного батька і разом з тим доброї сили, втілення величі, світла.

Цікавим для роздумів є образ потойбіччя як альтернативної реальності у казці «Про Оленку і красуню-полонянку», де головна героїня свідомо просить переходу в потойбіччя і на допомогу кличе ляльок-співанниць, які ритуальними піснями повинні супроводити (а чи спричинити) момент, коли розступиться земля і Оленка опиниться у підземному царстві. Ця казка записана на Заставнівщині (село Погорілівка) вона перегукується, на наш погляд із обрядом на викликання дощу «ховання ляльки», де все якраз відбувається навпаки: лялька як модель, замінник людини опиняється під землею, а над нею співають і голосять люди-співанниці [7]. У казці ж – все протилежне. Більше того, опинившись під землею, героїня змогла відшукати свою двійницю і в поєднанні з нею змогла подолати всі ті випробування, які були не під силу одній героїні.

Що цікаво: часто мандрівка у потойбіччя головного персонажа (якщо читати буквально – тимчасова смерть) відбувається у сні або у формі сну. Зокрема, про це детально пише фольклористка Олеся Наумовська у статті «Співвіднесеність сну зі смертю: історичне тло і фольклорна традиція»: «Інколи сон символізує тимчасову смерть, пов’язану з ініціацією героя. […]Таким же є і богатирський сон героя після перемоги над супротивником, а також формули на кшталт «як же довго я спав» після оживання персонажа» [6].

Тут же героїня відкрила портал у альтернативну реальність не засинаючи – вербальним та обрядово-ритуальним шляхом, який в певному сенсі може прирівнюватися до трансу, сну, позасвідомого стану, проте не виписаний прямо. Повертається героїня у земний світ дзеркальним способом – так же, як і йшла з нього: «Дзвони голосно задзвонили, ляльки весело заспівали, і обидві дівчини вийшли із землі до пояса. Оленка ще два рази попросила срібні дзвони, рожевих ляльок і землю, аби вони дали їм побачити сонечко. Земля змилувалась над ними, молодими, і випустила».

Танець як напівземна медитативна практика та втілення свободи  зображується у казці «Жінка, що мала крила». Головною героїнею є повітруля, котра тримає свої крила у шовковій траві. На Буковині «шовковою травою» називають ковилу а вінок із неї є втіленням дівочої незайманості, легкості та пишності. У героїні забирає її крила чоловік – викрадає з шовкової трави (а це семантично можна порівняти з викраденням самого вінка як символу дівоцтва, а отже – переходу в жіночий світ, шлюбну ініціацію). До такої семантичної метафори спонукає один із елементів нематеріальної культурної спадщини Буковини – вінок з шовковою травою, або ж буковинський урочистий вінок з ковилою. Відмінною ознакою жінки-повітрулі є її танець (те єдине, що залишилося в неї з безтурботної дошлюбної пори): «А якби мій чоловік віддав мені хоч на хвильку крила, то я би ще краще танцювала. Попросіть його, най дасть».

Головний убір як маркер символічно зображується і в казці «Тридцять перший»: у «бабиному царстві», куди потрапив герой, на подушках, де стоять капелюхи, мають право спати тільки хлопці, а на подушках з вінками – дівчата. І знову до паралелей: підчас обряду «завивання молодої» (пов’язування їй хустки чи намітки), і цей обряд є лімінальним, бо відображає точку переходу від дівоцтва до жіноцтва, героїня обряду сидить на подушці, і з неї знімають вінок, а відтак одягають жіночий головний убір, забирають натомість дівочий. І ще – чимало зі зразків буковинського (і не тільки) весільного вінка зберігають відтак або на кілочку на тіні, або ..в подушці.

Не менш цікавою для аналізу є казка «Очі в серце принцеси», де зображений такий вид «термінового» кумівства, як «куми з дороги» - коли дитина важко хворіє, батьки кличуть перших зустрічних, «кумів з дороги», або ж намагаються обдурити смерть, символічно продавши дитину через вікно. Головний герой пішов далі: він на роль «куми з дороги» запрошує саму Смерть, яку дуже розчулив таким проханням, адже їй ніколи раніше не робили такої честі. Через якийсь час до похресника приходить молода жінка з тайстриною і обдаровує золотим поросям (льошкою). Хто ця жінка – не уточнюється. Але чи не виконання це припису, що хрещена обов’язково має віддати фіровщину, тобто офіру похресникові – грошовими  подарунками, землею, або худобою? А тут незнайома жінка дарує золоте порося і ніхто її появі не дивується…

Казки у записах Михайла Івасюка можна порівняти з бездонним морем смислів. Це в більшості – динамічні, світлі сюжети зі щасливим кінцем. Та зрештою, Михайло Івасюк сам порівнює нашу словесність із морем: «загублена казка – це коштовна перлина, що впала в морську безодню». І тому дослідник десятиліттями формував «перлову колекцію», аби ні однієї історії сили не загубити. Адже – «Ми – люди моцні. А ті, що моцні, є добрі»….

Іванна Стеф'юк,

кандидатка філологічних наук,

завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва, письменниця

***Висловлюємо глибоку вдячність за сприяння у дослідженні літературознавиці і доньці Михайла Івасюка, співупорядниці книжки «Золота карета» Оксані Івасюк; колективу Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка та краєзнавчому відділу Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки імені Михайла Івасюка. 

ДЖЕРЕЛА:

1. Дел Л. У центрі уваги – митець: творення та виконання традиційних казок // Усна епіка: етнічні традиції та виконавство / матеріали міжнар.нау.конф. –К.: ІМФЕ, 1997. – Ч.1. – С.85-105.

2. Золота карета. Буковинські казки у записах Михайла Івасюка / Упорядкув. О.Івасюк та Г.Івасюк-Криси. – Чернівці: Букрек, 2019. – 208 с.

3. Казки Буковини. Казки Верховини / Запис та впорядк. М. Івасюка. – Ужгород: «Карпати», 1968. – 223 с.  У1. 1080 / 2.1.

4. Казки Буковини / Запис та літ. підг. тексту М. Івасюка, упор. М. Івасюка та В. Басараба. – Ужгород: «Карпати», 1973. – 240 с. У1. 1273 / 2.1.

5. Мушкетик Л.Г. Слов’янські та неслов’янські казкові антропоніми українських Карпат». – Точка доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/43449/08-Mushketik.pdf?sequence=1

6. Наумовська Олеся. Співвіднесеність сну зі смертю: історичне тло і фольклорна традиція» // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. – Київ, №26, 2012.

7. Обряд «ховання ляльки» (відео): https://www.youtube.com/watch?v=aJ69P5ZJ96I

8. Сивачук Н. Семантика образів української народної чарівної казки». – Точка доступу: https://dspace.udpu.edu.ua/bitstream/6789/8463/1/converted_file_327a9584.pdf

9. Чарівне горнятко. Казки / Упор. С. Далавурак і М. Івасюк. – Ужгород: «Карпати», 1971. – 256 с.  У1. 1272 / 2.1.

10. Чарівна скрипка. Українська народна казка. – Київ: «Веселка», 1990. – 15 с.  У1. 1269 / 2.1. 

ДЖЕРЕЛО ФОТО: 

Світлина (№ МВІ-1210-Х / 399) з фондів Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка