ДАНЦІ У СТОДОЛІ І ЗАГРАВАННЯ ЗІ СТРІЧКАМИ: ЕТНОГРАФІЧНІ СПОГАДИ МАРІЇ КІНАШ

Танці на ґанку на високогірному хуторі під живу музику. «Данці у ґазди». Все виметено начисто і прикрашено саморобними квітами, і молодіжне товариство потрохи сходиться на забаву. Кожен парубок приводить з собою дівчину, а той дві (він їх відпросив у батьків на танці і поручився за них). За вхід музикам платить парубок – дівчина лишень набувається. І танець за танцем забава стає чимраз цікавіша. А іншого тижня забава уже у селі, і тоді молодь з хутора лишається у сільських наніч. Так виглядали традиційні молодіжні розваги середини ХХ століття у високогірному селі Розтоки, що на Вижниччині. Село має порівняно рівнинну частину (яку так і називають – село, «зійшлися в село»), та численні високогірні хутори (Товарниця, Сірук, Постаїство, Черешнів, Смугарів, Бедіїв). Про молодіжні традиції цього села розповідає місцева жителька і дослідниця традицій Марія Кінаш, для якої звичаї села Розтоки – це завжди щось дуже особисте.

«Данці у нас робили у суботу. Хлопці наймали музику, дівчата вивберувалися якнайкраще і сходилися. І була така секретна мова, ну ніби загравання зі стрічками. В нас на стрічку кажуть «політи́ка». Хлопець знав, що вартує смикнути за червону політику ту дівчину, яка подобається. Ці дві червоні стрічки дівчата пускали по плечах спереду, а решта, якщо є, то вже за спиною. Як хлопець за ту червону політику смикнув – то знак уваги. Як дівчина не хоче загравання, то ховає червоні політики у пазуху, а туди вже хлопець посягати не має права. А як не сховала, та ще файно подивилася – то вона з ним так бавиться. Цей знак від хлопця означав приблизно таке, як перекласти словами: «Ти мені небайдужа. І гуцулки танцюєш лиш зі мною, і не маєш права зупинити, як я розкручу. Забава – то забава». Бувало, що дівчата і зупиняли гуцулку – бо як танець такий швидкий, що ноги збиває, світ крутиться та небо падає, то дівчина легонько потисне парубка за плечі двома руками і це означає: «Сприся, прошу тебе». А як одною рукою потисне і подивиться – то перекладається: «За нами хтось дивиться». А за годину-дві танці рідли, бо кожному треба додому. І котру дівчину хлопець привів на забаву і у батьків відпросив – ту має провести і перевісвідчитися у її безпеці», - розповідає Марія Кінаш.

Дорослішали колись дуже рано – то і на танці, відповідно, просилися вже змалку. Тож на запитання, з якого віку ходила на забаву, можна почути таку відповідь: «Я пізно, бо не пускали. Мої перші данці були аж у 15 років»… Але була й зворотна грань дорослішання, не лиш забави: ранні заробітки і велика відповідальність. Дівчинка могла іти за найману парцівницю, якщо на те є потреба, і в 8, і в 10 років. Особливо детально, практично кінематографічно, це описується у романі Марії Кермач «Анна».

То у 12-13 років юна людина відчувала себе цілком дорослою. І просилася на забаву, бо то є житє. А іноді батьки могли й не знати.

«Особливо, як тато на заробітках, на курудзах у Молдавії, а мама ще деінде, та й лишили на доньку ґаздівство, та й сказали сидіти дома ціхо.

-         Та й сиділа донька?

-         Ая, хто сидів»…

Особливо цікавими для молоді були ігрові танці. Ті, у яких музики віддають жартівливі команди і їх треба виконувати. Найвідоміші – «Голубка» та «Решето», а як в танці команду не виконати – то парубка музики «штрафують».

«Та й є такий декотрий хитрий, що ті штрафи спеціально збирає до колекції та й його і дівчину кличуть в середину кола і питають дівчину:

-         Що ти Митрикові присудиш?

Як той Митрик якийсь такий..ну не дуже їй вдається, то дівчина зразу скаже «штраф»: наприклад, на одній нозі поскакати. А як той порушник май файний, то вона дивться так на музик і усміхається:

«Ой, я навіть не знаю, ви присудіть…» І вони загадують парубкові поцілувати дівчину у щоку. А як він хоче в губи поцілувати, то має заплатити їм «калим» та й вони піднімають «штраф»…

У Розтоках розвинені і приповіданки до данцю (спеціальні прислів’я та приказки, складені музиками):

-         Аби-с прожила, єк си притулила…

-         Єка-с гонорна, єк свиня хоробна…

-         Кліпнеш оком – лєжиш боком…

-         Кіло до кіла – ти й буде файне діло…

На данцях розтіцьких неможливо практично було побачити дві однакових вишитих сорочки. Та і не лиш на данцях. Тут існував негласний припис: заборона копіювати чиєсь вишиття. Не те що подруга подрузі не давала відшити, а навіть рідні. Неповторність в усьому. Могла своячка своячку запитати:

-         Може би я край твої сорочки відшила?

-         Край можеш, цілу ні.

А ще врахувати, що відшивати доведеться з пам’яті, бо візерунок «на знак» ніхто не давав, а телефонів з камерами тоді ще не було. Навіть до сварок сімейних могло дійти у Розтоках, як наприклад зустрілися дві молодиці в однакових сорочках. «Ага, то вона любаска мого чоловіка, він вночи сорочку вкрав і їй відніс, і та за ніч відшила», - так могли сказати. Тож бажання розтіцьких людей бути неповторними в усьому – практично генетичне.

Та й вертаємося до данців. До якої дванадцятої опівночі – і по забаві, ще може яких три танці гурт розігрітий доплатить, а решта таки ні. І якщо танці «у селі», тобто не на хуторі, то хутірські люди лишаються у сільських наніч. Їм дадуть два рушники. Вишитий і тканий. «Оце – про лице, оце – про ноги». Вишитим ніколи тіло тут не витирали, навіть дуже стареньким. Лише тканим. «У нас вишитє не до гузиці», - так можуть пояснити. Тканий же рушник розглядається як цілком ужиткова річ, хоч і дуже красива. Що цікаво: в період, коли до шлюбу в Розтоках їхали на конях, сідло коня вистеляли ліжником, а зверху – тканим рушником. Лише тканим, бо на вишиття тут не сідають.

…Коли Марія Кінаш згадує традиції своєї юності та вроджену високу культуру горян, вона мимоволі світиться. Мабуть, навіть не підозрюючи про це. Вона вже багато років збирає і записує весільний фольклор села Розтоки, його легенди. Написала книжки «Сповідь Черемоша» та «Синиччина Кичера». А коли мова заходить про те, чим Розтоки такі особливі – світиться душею. Кажуть, багато хто з нас вважає, що його рідне село чи місто – найкраще у світі. І рідко хто помиляється.

Іванна СТЕФ’ЮК – кураторка етнографічного проєкту

«Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва