ХАРАКТЕРНИКИ: ТІ, ЩО ЗНАЛИ ЗАГОВОРИТИ КУЛІ

Мабуть, усі чули про козаків-характерників, які вміють гіпнозувати ворога, «заговорювати» кулі і які на Січі були радниками, лікарями і «спецназом» одночасно. Більше того – серед тих, за ким ходить слава характерника – відомі в історії постаті: Іван Сірко, Петро Сагайдачний, Іван Богун.

По суті, характерниками називали козацьку еліту, котра володіє військовими магічними та мантичними практиками. Ставлення до них було неоднозначне, як і до інших носіїв світоглядних практик.

 Походження слова найчастіше виводять від грецького χαρακτήρ – клеймо, «відмінна риса». Козаки-характерники направду вирізнялися з-поміж інших передусім через духовні практики та дещо нетрадиційні знання.

 Існує і версія про те, що загальне значення слова пояснюється першою його частиною – «хара», що в перекладі із санскриту означає «світла, божа снага, енергія». Прибічники цієї версії пов’язують етимологічно слова «знахар» і «характерник».

 Дещо споріднену гіпотезу походження слова «характерник» наводить Тарас Каляндрук (цитуємо за джерелом: https://vsviti.com.ua/ukraine/63475): «У Ведах, давніх арійських писаннях, говориться, що, серед касти кшатріїв-воїнів існували загони, основу яких складали “махаратхи” — могутні воїни, здатні поодинці битися проти тисяч. Оскільки префікс “ма” в санскриті означає “великий”, то “харатхи” і є ті самі характерники – великі воїни, які володіють надзвичайним бойовим мистецтвом» (Ю.В.Котляр «Козаки-характерники: ведичний і фольклорний аспекти»).

 Козацькі перекази нам кажуть, що характерник завжди мав із собою підкову та люльку, причому підкову він використовував для тренувань м’язів та їхнього розслаблення. Вважається також, що у разі потреби характерник навіть може перекинутися в звіра – вовка до прикладу, або ж зникнути безслідно. А ще .. літати, тобто фактично ідеться про основи левітації.

 Окремо варто сказати про перевтілення у вовка. Згідно з дослідженнями А. Бондаренка («Культ вовка у військових традиціях давньої України»), воїн і вовк поєднані символічно як мінімум від ІІ тисячоліття до н.е. (зокрема, мотив воїнів-вовків зображений на кубку, знайденому в кургані Корух-Таш на Кавказі: «На кубку зображена процесія із 23 чоловіків або людиноподібних істот з вовчими головами і кубками в руках. Чоловіки прямують до небожителя, що також зображений у вигляді чоловіка з вовчою головою і кубком у руці. Поряд лежать два вовки або пси».

 Ідоли з зображенням священних вовків були знайдені і на території України (археологічні пам’ятки Сватове та Керносівка).

 До речі, козаків також часто порівнювали з вовками (простежується певна спадковість): називали їх сіромахами та сіроманцями.

 Подібні буддистські практики левітації описує письменник Дорж Бату в романі «Таємниці старого Лами», де старійшина вміє не тільки говорити до свідомості того, хто прийшов, але і переміщуватися у просторі.

 Щодо козаків-характерників, то одним з перших їх описав польський історик Бартош (Варфоломій) Папроцький (1540-1614) – він високо оцінює бойові заслуги українського козацтва загалом і говорить про окремих воїнів, котрі вміють заговорювати кулі, тобто заряджати їх словом на смертоносність.  Характерника багато хто вважав воїном-перевертнем, а тому ховали їх за особливою традицією (обличчям вниз).

 Володимир Пилат, президент Міжнародної федерації бойового гопака, висуває таку теорію походження характерництва на Січі: «після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди» (Володимир Пилат «Бойовий Гопак», Львів, 1994).

 Одним із найпослідовніших сучасних дослідників характерництва є Тарас Каляндрук («Загадки козацьких характерників», видавництво «Піраміда», 2007). Ця книжка дає змогу відкрити для себе таємниці українського бойового духу. Одна з тез, озвучених у книжці, що бойове мистецтво невіддільне від духовного світу воїна, його системи цінностей і роботи над собою.

 Історик Дмитро Яворницький, говорячи про традиції козаків-характерників, підкреслює їхні ще дохристиянські витоки знань: на найважливіші ради вони збиралися під віковічними дубами, а одним з найбільших свят, яке шанували – було Трійця.

 Антон Бондаренко, дослідник військових традицій України, висловлює гіпотезу, що за легендами про характерників також могла стояти добре продумана військова стратегія: «Це мало слугувати залякуванню супротивників, впливати на моральний стан ворожих військ, створенню довкола козацьких військ своєрідного «містичного» ореолу. Зокрема, одним з основних сюжетів такого впливу була легенда про невразливість козаків-запорожців до звичайної зброї».

 Чи існували характерники? Запитання, у якому недоречною є однозначна відповідь. Адже, якщо ідеться при синтез військового вишколу і духовних практик – пояснити самим лиш розумом тут можна далеко не все…

 

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

письменниця,

кураторка етнографічного проекту «Спадщина»,

завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації традиційної культури

 Буковинського центру культури і мистецтва