ВЕЛИКДЕНЬ РОЗТОКАХ: ОБРЯДОВІ ТОНКОЩІ ВІД МАРІЇ КЕРМАЧ

Писанка – живе орнаментальне серце Великодня. Традиційна і мистецька – кожна з них має історію створення і закодовану інформацію. Тож писанка – це обов’язково символ. А ще це наша нематеріальна культурна спадщина – вона стала надбанням ЮНЕСКО.

Одна із несподіваних зустрічей подарувала нам спілкування з майстринею писанкарства, зберігачкою народної культури Марією Кермач із Розтік. Розтоки – це колоритна Буковинська Гуцульщина, рідне село однієї з найвідоміших письменниць України Марії Матіос, рідними є ці краї для знаного письменника Анатолія Томківа. Донедавна село належало до Путильського, а після адміністративної реформи входить до Вижницького району.

Марія Кермач писанки пише від малої дівчинки, іноді й до тисячі писанок за рік списує. А ще пече традиційні паски, великодні баби, делікатно спілкується і пише гуцульським діалектом, знається на календарній та родинній обрядовості свого рідного села. Вона сама нагадує писанку – бо дуже промінна і ретельно зберігає архаїчну символіку рідної традиції.

«Мама моя дуже хотіла, аби я знала писати писанки. Все моя мама знала і вміла з рукоділля, а от писанки – ні. То я ходила в науку до сусідки Катерини Борсук. Кілько років минуло, а я чую той голос, як сусідка пантрувала, би я добре справуваласи: «Густенько, Марічко, записуй, густенько»… Перше для мене – то наші кольори і наші візерунки. Коли розвів по білому, писанку си дає у жовту єсну фарбу, аби ймила. Витак у жовту темну. Ну і по білому або по жовтому єсному траба закапати рожевим, голубеньким, зеленим – це наше. А після всего писанка іде в темно-чірвону фарбу. А візерунки так само цікаві. Писанку з хрестом мус списати, безкінечничок та житє довге, грабельки, дзьоблинку, торбинку, сорокаклинчик, колоски.. Знаєте, скажу вам по правді: писанка – це то, що я запам’ятала з дитинства. Це в мене така радість – коли я пишу писанку, то стаю трохи дитина».

Марія Кермач пише писанки тільки на живому яйці, сирому тобто. Варені яйця не використовує. І з огляду на велику кількість писанок (іноді й по кілька сотень) – то відкриває писанкарський сезон заздалегідь. Тоді ті писанки, які планується спожити за великодньою трапезою, перед самим Великоднем запікає в духовці у бляшаній тасі (формі). На дуже малому вогні і довго (аби писанка не «пустила крапки».

Накривання грібків у селі Рівня, фото з архіву Михайла Маслія

Від Великодня і до Вознесіння писанка в Розтоках має відразу кілька ключових обрядів, де вона задіяна. Перше – обдаровування писанками біля церкви в неділю. Друге – у Волочівний Понедівнок (перший день після Великодня) писанку дарують кожному, хто прийшов у гості (як і на Великдень). Так само на цих теренах діти ходять «у писанки», також у Волочівний Понедівнок. Традиція подібна до ще одної гуцульської традиції – ходити «у кукуци, кукудзи», яка тут вже не збережена. «У кукуци» ходять у середу та четвер напередодні» і традиція має на меті нагадати про вшанування предка (діти вигукують «Грійте діда! Дайте хліба!», тобто запаліть вогонь за душу предка і подаруйте обрядове печиво тому, хто про це нагадав. А «ходити у писанки» - це обдаровування дітей уже після того, як Великдень настав. Марія Кермач згадує, що в часи дитинства її мами у Бискові на Путильщині діти також ходили «у кукудзи», але зараз традиція забулася, а ось «ходити в писанки» - збереглася. Раніше в ній брали участь тільки хлопчики, а зараз просто діти.

Що стосується випікання паски та іншого великоднього хліба, то це для Марії Кермач не просто традиція, якої незмінно дотримуються, а й родинна пам’ять про маму: «Моя мама паски завжди пекла в чітверь перед Великоднем, і я лиш так. Бо в П’єтничьку Велику Страшну (Страсну) – там взагалі не може бути ниєкої роботи. Поки жила мама – ми в літній кухні топили піч, аби дотримати таки все з традиції. А тепер, най Бог простит, я вже в духовці електричній печу, але таки не купую паски. Бо ми з чоловіком гадаємо так: купуєси всіляке цілий рік. До купованя є другі дні, а Великдень – то рідне, і такий день раз. На середині паски хрест з рогами, далі пташечка, шишечки, паланички. Але головне в пасці – дно, обручі ти й хрест. І так цікаво – в нас не завше несут цілу паску світити, дехто кришит. В нас то си називає дора, коли вже покришено. А в родині мого чоловіка було строго: нести світити цілу паску. І така традиція: не можно з року в рік паску меншити в розмірах. Ваша паска цего року не має бути менша, як тогід. Бо все добре в життю має рости, а не іти на спад».

Що цікаво: найзагальніше значення дори від часів, мабуть, Володимира Шухевича – великий, але цілий великодній хліб із християнським хрестом без жодних прикрас. В деяких селах Буковини (наприклад, Остриця) дора – це церковна проскура. А у Розтоках цікава місцева специфіка: дора – це шматочки порубаної паски у кошику.

Окрім паски, традиційно випікає Марія кермач і великодню бабу – вона з 2 литого» тіста, як на млинці, з 10-ти яєць і 10-ти жовтків, має багато складників і є таким собі делікатесом до гуслянки чи молока. На відміну від паски, яка є хлібом, бабка – здобна, десертна. На одні свята пані Марія пече 4-5 бабів і кожну подумки заряджає на здоров’я та добро для найдорожчих.

Зберігся у Розтоках і старовинний звичай пошани предків – символічне трапезування та ритуальне обдаровування та могилах. Завдяки архівам, які оприлюднив Михайло Маслій, маємо унікальну світлину – як у такому обряді брав участь Назарій Яремчук з родиною у селі Рівня на Вижниччині.

У Розтоках цей обряд відбувається на свято Вознесіння Господа Бога і Спаса Ісуса Христа, це свято тут називають «Спаса». З цього приводу навіть другий раз сідають писати писанки і печуть паски розповідає Марія Кермач: «Коли я була мала, наша мама пекла обов’язково три пасочки – попови, дікови і паламареви, до пасочки свічка і писанка. То мама мене просила писати другу туру писанок – аби було чим обдарувати. Потому пасочки відійшли – дают тепер торбинку з солодким і символічно трапезуют, накривают столи. Бо так як на Свєтвечір душці у миску ми даємо по лижці кождої страви і аж по Видорщах то має з’їсти корова чи кінь – то ми ж тоді віримо, що Свята вечеря має бути разом з предками. А це так само їда разом з предками, лиш головне не виходити з міри. Так, це давна наша традиція, і люди її тримают».

У розмові Марія кермач дуже скромна, а ось коли говорить про народну культуру і традицію – аж світиться. Зізнається: писання писанок чи випікання пасок є для неї тим правдивим світлом, енергією любові, зв’язком з родом. І це велика радість для душі, кожного року.

Іванна СТЕФ’ЮК ,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук, письменниця