НАМОЛЕНА ВОДА І ПРОЩА НАД КАЛАЧАМИ: ДЕЩО З РОДИЛЬНОЇ ОБРЯДОВОСТІ СЕЛА РОЗТОКИ

Момент з’яви нової людини у світі – не завжди урочистий. Адже народжувалися і народжуються діти як у мирні та погідні роки, так і в часи воєнного лихоліття. Цей момент є незабутнім для жінки-поліжниці, і в народній культурі чимало приписів і уявлень про те, що можна і не можна робити жінці, котра готується до народження дитини.

Буквально до середини ХХ століття у людини була особлива провідниця, котра допомагала не тільки з пологами, а й уважно стежила за тим, щоби вся родильна обрядовість була дотримана. Це баба-повитуха, яку на Буковині називають словом «моша», (мошя). Повитухою могла стати жінка не дітородного віку, котра не живе статевим життям, має відповідні знання з народної медицини. Повитуха, як правило, не йде допомагати на похорон (омивати покійницю чи пекти поминальні хліби), оскільки вважається, що «кого пустили в одні двері – у другі най не важитси». Тобто причетна до появи на світ живих не має проводжати у світ мертвих. І всіх дітей, котрим повитуха допомогла з’явитися на світ, вона називала внуками або фінами (похресниками тобто). Моша брала участь і у виборі імені.

У деяких регіонах України повитуха, прийшовши до породіллі, могла привітатися по-особливому – наприклад сказати «З неділею, будьте здорові» у середу. Це робилося для того, аби ритуально обдурити невидиму «лиху годину», котра чатує на долю новонародженого.

Жителька буковинського села Розтоки, що на Вижниччині, Марія Хімчинська розповідає: для гірських сіл та хуторів тема повитухи, родопомічниці – особлива, адже на високогірний хутір карета «Швидкої» не поїде, а лікарні – лише у містах. То в таких віддалених населених пунктах вся надія була на цих особливих жінок, котрі вміли «брати діти», тобто приймати пологи. І додає:

«Чоловік іде за мошев, вона приймає роди, перерізає пуповину і день-два жиє в хаті поліжниці, дивитси за нев. Лиш мошя могла пуповину перерізати, мама ци там баба хатна – ні. А коли мошя має йти додому, їй урочисто миют руки, дают дар, обов’язково має бути рушник і колач, а далі по змозі: хтос дає гроші, хтос ні. Це Божя справа, за неї гроші си не правит. Хто має – тот у боргу си не лишит, а за немаючого Бог віддячит. Першя купіль дитини колис була у кориті. Наспід клали пелінку, далі лили воду і температуру води колись міряли ліктем. Буває, що поліжниця таки гет молоденька, то повитуха має навчити і про першу купіль все. Вона вчить цю молоду поліжницю всему тому, що має знати мама».

У Розтоках є різниця між першою і всіма іншими купелями: «В першу кладеси любисток для дівчинки, листя дуба для хлопця, гроші, мід. Вода має «запамнітати» всі побажання. Ну ніби аби всі любили, аби сила була, гроші. А в другу кладеси то, що для здоров’я: наприклад, зілля череди, аби була чиста шкіра. Румнєнок, аби добре спало».

Між пологами і хрестинами та виводом – також важливий етап: «Чоловік (тато дитини) іде до церкви і звідти «бере молитву». Це така водичка намолена. Ці молитви панотець читає на воді на захист поліжниці. Тов водичкою мама вмиває себе, дитину, і сипле тої водички в купіль. І сто років тому таке було у нас, і сорок років тому, і тепер. І до сорок днів, поки дитину не схрестє і над мамов не вичитали молитви до виводу – мама не має право виходити з дитинов на люди», - розповідає Марія Хімчинська.

За традицією, мама не може бути присутня на хрестинах у церкві своєї дитини – в самому кінці таїнства хрещення над мамою і дитиною здійснюється обряд «вивід» («воцерковлення»), молитовне благословення. Це духовне очищення, яке має пройти породілля. І ще один важливий поріг родильної традиції.

Саме на хрестинах у немовляти з’являються не лише біологічні родичі, а й світоглядні, духовні – її хрещені батьки. У Розтоках запрошують парну кількість хрещених батьків. Але не можуть хрестити дитину шлюбні чоловік та жінка, як пояснюють носії традиції. На хрестинах (а якщо не вийшло на хрестинах – то у якесь велике свято) біологічні батьки віддають хрещеним батьками калачі (колись по шість, тепер, здебільшого, два). А хрещені батько і матка «на колачі» дають фіровщину – ритуальні дари для похресника.

Марія Хімчинська зазначає: коли відбувається дар калачів, фактично – обдаровування хлібом, обов’язковою є проща (прилюдне ритуальне прощення, рідні батьки просять прощення у батьків хрещених, аби ніякий (навіть неусвідомлений) гнів не став на шляху. Просять прощі так:

-         Прошшєйте мене перший раз.

-         Най Бог простит, і я простю.

-         Прошшєйте мене другий раз.

-         Най Бог простит, і я простю.

-         Прошшйте мене третий раз.

-         Най Бог простит, і я простю.

А потім хрещені аналогічно просять прощі у тата і мами. Бо куми – то вже родина, свояцтво, і між ними гніву бути не має.

Також у Розтоках записана така традиція: підчас хрестин на таріль кладуть саморобну ляльку (модель людини, її прообраз). І такими словами запрошують присутніх до обдарування:

-         Просимо обдарувати нашу дитину.

-         Най Бог прийме на купіль.

У багатьох населених пунктах фраза «Най Бог прийме» асоціюється більше з поминальними дарами («Най Бог прийме перед Їлениної душі»), проте відомим є і побутування цієї фрази у контексті родильної обрядовості. Наприклад, свідченням є «молочна молитва» на Кіцманщині:

Най Бог прийме перед цеї душі,

Що ви даєте,

Аби Пан Біг був ласкав

Позволити зростити,

У мирі звінчєти

На многії і благії літа».

Правдивою енциклопедією родильної обрядовості села Розтоки є художньо-етнографічний роман Марії Кермач «Анна», у якому зображено цінні відомості про давні іграшки гуцульських буковинців, ази народної педагогіки, а також дитячий фольклор (загадки, пестушки). Цей твір слугує цінним джерелом і ключем до трактування народної культури. І він зображує теми, які залишають багато просторів для роздуму: не всі діти були бажаними. Не всі діти мали щастя хрестин і колачин за багатими на символіку традиціями. Були й такі випадки, що юна поліжниця сама собі кров спиняла. Події, викладені в романі, є частиною досвіду роду авторки твору і він є важливим свідченням часу. Промовистим є такий епізод з роману «Анна»: «Парасочка майже нікуди не ходила, бірше сиділа у хаті, ку́таласи і зазирала у маленьке вікно на величезні снігові замети, шо з усіх боків підпирали паркани і заворітниці. І чим далі, тим душше збирав її страх, бо була груба і розуміла, шо так делеко у верхи у таку зимну западь нієка мо́шя[1] не вийде. А смерть і родини не чекают доброї години.

Та єк думала, то так і сталоси. Одної днини її ймили роди. Доки старий посовпав замітьми закликати, аби прийшла котрас жінка помочі узєти дитину, то Парасочка уже сама уродила і хоть молода була і невміятна, але йкос сама пуп урубала і зав’єзала, єк зуміла, а на пелінки підрала свою стару сорочку і уповила маленьку. Доки старий вернувси д’хаті, то уже всьо було готово.

У халупчині водно́ було студено, тому Парасочка тримала дитину бірше на печі, аби не застудити. Плекала файно, купала, але робила так, єк сама розуміла, бо не знала нієких примівок і прахтик, то шо знали другі жінки. Але дівчинишшє однако було доста файне, трохи підниґло, подитинилоси, зачєло усміхатиси і ґуґотіти».

І це терпка, але також правдива сторінка нашої культури. Адже родильна обрядовість – це частина життя, а воно, як відомо, складається у кожного по-різному.

Але автентична традиція, отой колективний витвір обрядової поведінки, показує,що є найкращим. Він показує послідовність тих дій, які варто дотримати, коли на це є змога.

Народження нової людини – це чиста сторінка і невідомість. І якщо піти східцями рідної традиції, можна відкрити для себе багато з того, що століттями вкорінювалося і розросталося символами і смислами.

Іванна СТЕФ’ЮК – кураторка етнографічного проєкту

«Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук

[1] Мошя – повитуха.