Дідик вишитої сорочки

Етнографічний етюд

«Лягли двоє – встали троє», - такий секрет гуцульського ліжника для молодят. А ще ліжник одночасно зіргіє, вилікує і наснажить. А все чому? Бо він стимулює кровообіг і навіть трохи знає мольфарити. Тому що бере участь у ключових світоглядних практиках горян від народження людини і до її смерті.

Яскрава ткана ковдрочка, урочисте покривало з овечої шерсті – колись ліжники поширені були на Слобожанщині, Поділлі, Поліссі тощо, а зараз ця барвиста традиція збережена високо в горах. Закарпатська область, гірська частина Буковини, гірська частина Івано-Франківщини – це географія ліжника.

Інша назва цього виробу – джєрґа, джєрушина.

Визнаною столицею ліжникарства вважається село Яворів, що на Косівщині. Ткацький верстат тут є чи не в кожній хаті, і з ним обходитися діти вчаться тоді ж приблизно, коли й ходити.

Що пам’ятає фотографія на пам’ять

Фотографія як спосіб зупинити час - зараз це буденна частина нашого життя, колись же – чудо техніки і багатогодинний процес. Мабуть, багато кого здивує, що перші фотозйомки тривали до 8-ми годин, не прийнято було усміхатися на салонних фото, а ще фото на паспорт були куди цікавішими, ніж зараз – ви до такої зйомки могли стати з родичем, з гітарою чи з газетою в руках. Якщо би жили на межі ХІХ і ХХ століття.

Прототипом сучасного фотоапарата є камера-обскура (темне приміщення з єдиним отвором). Винахід фотографії датують за хронологічними даними першої відомої збереженої фотографії – це «Вид з вікна» Жозефа Ньєпса (1826), тоді зйомка тривала приблизно 8 годин. Сам же термін «фотографія» виникає у 1839 році (його вжили астроном Йоганн фон Медлер і Джон Гершель). З 20-х років ХХ століття фотографія як спосіб зупинити мить шириться світом, і з 40-х років це нове мистецтво дістається України. Щоправда, не всі позитивно сприймали винахід – наприклад, художники сприймали його спочатку доволі скептично.

Буковинська тайстра – колаборація моди і мистецтва

Традиції народного мистецтва дедалі більше впливають на становлення модної індустрії. Це пов’язано перш за все з етнокультурною самоіндентифікацією, а також з прагненням зберегти національні традиції та привити любов до своєї культури молодому поколінню.

Форми народного строю буковинців чи не найуспішніше інтерпретуються у колекціях як святкового, так і щоденного одягу дизайнерів, таких як Микола Шкрібляк та Світлана Крачило. Із низки важливих аксесуарів можна виокремити тайстру. Її розвиток можна розмежувати у двох напрямах: як ремінісценція автентичних зразків, так і пошук нових форм естетичного та технологічного вирішення. Майстриня моди Світлана Крачило створила не одну серію тканих тайстринок. Особливо цікавими є фолькмодерні сумки малих розмірів з українськими орнаментами.

Тайстри - самодостатні твори мистецтва, їх можна побачити як на фольклорно-етнографічних, концертних дійствах, християнських святах (Різдву Христовому, Христовому Воскресінні, Яблучному спасі), недільних службах у храмах, родинних святах (сватанні, весіллі, хрестинах, похороні), так і в повсякденному житті, тому що торбина не лише художньо-унікальна за своєю семантикою та стилістикою, а й функціональна та зручна у користуванні.

Буковинські роми – екзотика чи традиція?

«А отут табір циганський стояв, от під цею вербою. Вони собі облюбували місце коло ріки», - веде душевну екскурсію Драчинцями краєзнавиця Марія Крушельницька-Угринчук. І в уяві, звісно, зринає опоетизований образ циганки-ворожки з картами в яскравій спідниці. Надто вже захоплено розповідає, аби уявляти той, інший стереотип.

- Вони мают свої традиції. Ну наприклад, хрестя дитину не в церкві, а в ріці. І наших кличут в куми. А ще цигани у нас завжди були добрими ковалями. Мали свою кузню, і старші навчали молодших цій справі. Роздували вогонь у печі міхом вручну. Старий циган кричав до молодого: «Фурди, мой, Васілій, фурди!». А той, у свою чергу, старався догодити майстрові і добре роздував.

У Драчинцях до шатрових циганів ставилися двояко. З одного боку, і це зайве приховувати – з ромами старалися бути обережно, аби не «обшахрували». А з іншого – саме цигани зналися найкраще на ковальській справі. І на початку ХХ століття у ремісничому ланцюжку громади саме циганські ковалі займали незамінне місце – кувати коней драчинчани приводили до них просто в табір. І поки господар чекав свого коня – слухав при вогні винятково мелодійні і як правило трагічні ліричні пісні.