ДЕЩО ПРО ЗВИЧАЙ ОХРЕЩЕННЯ ДЗВОНІВ У ТВОРЧОСТІ ВОЛОДИМИРА ХРОНОВИЧА

Звичай, який зараз може здаватися дещо незвичним, а 50 чи 100 років тому був важливою частиною духовного життя наших громад – хрещення дзвонів. Традиція полягає в тому, що громада, придбавши церковні дзвони для свого храму, турбувалася не тільки про їхнє освячення, а й про хрещення – кожному із дзвонів давали імена і в хрещені батьки кликали найшановніших людей на парафії. Звичай охрещувати церковні дзвони і давати їм людські імена, як вважають дослідники, встановився в часи папи Іоана ХХІІ (ХІV століття). Відтак він поширився країнами Європи, а до середини ХХ століття багато де занепав. Особливо на наших теренах, де і самі дзвони в радянські часи були «поза законом», і звичаї, що пов’язані з хрещенням.

ЕНЕРГІЯ ЛЮБОВІ І ПОВАГИ: ДЕЩО ПРО ТРАДИЦІЮ ЦІЛУВАННЯ

З чим асоціюються поцілунки? Любов, симпатія, правила етикету. А ще традиції, які, як відомо, охоплюють навіть таку делікатну царину, як людські почуття. І саме у традиціях можна відшукати «несподівані контексти».

Ось, наприклад, знайома з дитинства фраза, яку кажуть, коли малюк вдарив коліно чи отримав інші незначні ушкодження: «Болит? Іди дай, най мама поцьомає». Це можна трактувати двояко: поцілунок як спосіб заспокоїти дитину виявом любові і поцілунок як «чарівний жест», який здатен зцілити. Зрештою, навіть слова «цілющий» і «цілунок» суголосні. Згадаймо тут казку про Сплячу Красуню, яку до світу живих повертає поцілунок принца. Як і відома казка «Царівна жаба», де героїню розчакловує і повертає у світ живих також поцілунок. Або закарпатська казка «Про Сейпентел Ілонку», де поцілунок тітки стає магічним порталом, завдяки якому герой повертається у світ живих. Валерій Войтович про семантику поцілунку в народних казках пише так: «У казках поцілунок має подвійне значення: з одного боку, він звільняє від заклинання і перериває чарівний сон, а з іншого – накликає забуття». Тож чи не це відгомоном уявлень про те, що поцілунок наділений надприродною силою?

"КОСМІЧНИЙ ВЕЛИКДЕНЬ - БУКОВИНСЬКА ВЕРСІЯ"

Етнографічні студії з управлінням молоді та спорту Чернівецької обласної військової адміністрації - уже хороша традиція для нас. Отож пропонуємо новий випуск нашого спільного проєкту - "Космічний Великдень - буковинська версія".

Автори відео про великодні традиції буковинців спілкуються з Іванною Стеф’юк - кандидаткою філологічних наук, письменницею, кураторкою етнографічного проєкту "Спадщина" Буковинського центру культури і мистецтва.

Про особливості великодніх традицій, що передаються з покоління в покоління, найяскравіші аспекти регіональних звичаїв і не тільки!

Попередні випуски етнографічних студій можна переглянути за хештегом #молодіжні_етнографічні_студії_УМС_ОДА

Посилання на відео: https://www.facebook.com/molodsport4oda

Буковинські салби - багатозначна розкіш

Хто уважно роздивлявся зображення давніх буковинців на фотографіях, не міг не помітити дивну на перший погляд прикрасу, яка одночасно схожа на кольчугу чи луску казкової срібної рибини. Мова про салби (сальби) – це шийно-нагрудна прикраса з одного чи кількох рядів монет, по суті – металеве намисто. Дослідники шийних прикрас класифікують салби за будовою: однорядні (їх у інших регіонах називають монистом, дукатами, сороківцями) та багаторядні (можуть нашиватися на фетрову чи оксамитову основу, або ж кріпитися до металевих стержнів). На одній зі світлин буковинка одягла салбу поверх яскравої хустини (див.іл.). Багаторядна монетна прикраса у вигляді нагрудника притаманна переважно Буковині (як українській, так і румунській), і найбагатша салба може важити п’ять кілограм, а то й і більше. Однорядна ж (дукачі, сороківці, монисто) – має значно ширшу географію.

 «Коли чуємо «салба», «сальба» - в уяві зринають передусім багаторядні прикраси з монет. Але до прикладу одна з перших прикрас у моїй колекції – монетне однорядне намисто, яке би на Покутті назвали дукати чи сороківці, а в Самушині на Заставнівщині, де я й придбав його, перші власники називали намисто «салба» і ніяк інакше. Є у моїй колекції і багаторядна салба з талярами, вона походить з Кіцманщини. Як ви знаєте, раніше комбінували по кілька видів намист, тож однорядну салбу могли одягати поверх багаторядної (аби закрити шию і довершити образ)», - розповідає етнолог, директор Буковинського центру культури і мистецтва Микола Шкрібляк.