Загадки придорожніх хрестів: витоки звичаїв

Що ви відчуєте, коли посеред поля побачите хрест? А на роздоріжжі, а… біля криниці? Останнім часом усталився такий певний стереотип, що хрест символізує лише місце поховання, а тому його сприймають винятково як символ скорботи. Але чи так це?

Згадаймо, як змальовує Нестор Літописець заснування Києва – Андрій Первозванний встановив хреста на пагорбах київських, і цим дав знати, що звідси місто має свій початок взяти. Знак скорботи? Очевидно, що ні. Насправді такі хрести, із яких починалися міста, були поширені, назвімо їх умовно хрестами початку. Уже значно пізніші згадки свідчать про те, що коли поміщик чи вельможа хотів заснувати місто, то ставив хреста та тому місці, звідки місто мало би початися, а в основу цього хреста забивав стільки цвяхів, на скільки років місцеві люди звільняються від податків. У такому випадку хрест – це символ початку. Після цього землі могли навіть носити його імʼя, а ціле поселення – зватися в його честь.

Юріївські традиції: поліфонія і суголосність семантики буковинських та гуцульських обрядодій

Сьогодні, у день святого Юрія, особливе все (якщо вірити давній традиції) - вогонь, роса, трава, земля і навіть повітря. Якби казати теперішніми словами, то Юріївська днина - то кульмінація весни: покровитель весни, патрон Юрій, випускає її з ґражди (загородженого обійстя), розтворяє усі брами і тепер вона на волі по-справжньому. Цього дня вперше випускається худібка на пашу, причому підганяють її свяченою вербою, аби була дужа-здорова. Сьогодні господар привітніший, як усе: годує маржинку щонайкращим сіном, а дітям позволяє навіть віночки виплести і вбрати на корівок та овець. Бо в них сьогодні свято.

Моша: хто вона і що знає

Баба, моша, бабиця, «баба, шьо діти бере», баба-бранка, баба-пупорізка, різнá – локальні назви одної з головних обрядових осіб у традиційних пологах: баби-повитухи, жінки, яка приймала пологи у породіллі. Стати повитухою могла жінка не дітородного віку, а головні умови – добре знання народної медицини, чиста совість та репутація і дуже бажано, аби знання про свою справу вона успадкувала по жіночій лінії. Якщо інші народні знання могли передаватися без генетичного принципу (скажімо, обрядовому кухарству могли молодші жінки навчатися в старших, і при цьому не бути родичками), то основам народного акушерства вчила бабуся внучку чи мати дочку, рідше – тітка племінницю.

Маленькі прометеї: колишнє і теперішнє унікальної традиції перенесення живого вогню

Середа та четвер напередодні Великодня – улюблений день у маленьких горян-гуцулят. Бо можна «іти в кукуци»: прийти до господи сусідів, хрещених, родичів, сповістити їм, що скоро Великдень і отримати кукуци (ритуальне печивко і подарунок). До печивка, або булочок, дають дитині яблучко, а як дорога дитина (похресник чи просто улюбленець) - то й писанку, а також іграшку якусь гарну і цукерки.

Кукуцом називають як саме печиво, так і подарунок загалом. На Путильщині, Косівщині, Верховинщині, а також у деяких населених пунктах Закарпаття досі збереглася дитяча традиція ходити «у кукуци» («за кукуцами»). Самих дітей, які беруть участь у обряді, називають «кукуцєнниками» або «вогниками». Назва походить від того, що ці діти є провісниками Великодня. У давнину вони, приходячи до осель за кукуцами, приносили з собою у лампадках живий вогонь, який мав сповістити господарям про наближення найбільшого свята. З того вогню, який приносили «вогники», господарі згодом запалювали велику «дідівську ватру» - памʼятний вогонь, який мав би побачити предок аж там, на небі, і дізнатися, що його згадують на землі. Щодо того, коли і як палили такі вогні – існують варіанти – напередодні Великодня на царинках (полях), вдома на обійсті, або і в перші дні Великодніх свят.