Заглянь під маску буковинської маланки

Маланка – це справжня етнографічна анархія. Її неможливо дисциплінувати, режисувати чи передбачити. А ще вона постійно змінюється. Архаїчна тотемна, соціальна, маланка-переберія, етнографічна і навіть суспільно-політична – всі вони різні, і в цьому їхній смак.

Маланка має свої правила, але таємні: чужий їх не відразу роздивиться.

А якщо вслухатися – про що каже Маланка?

•Якщо зараз Маланка – більше смішний образ, і втілюють його часто молоді хлопці, то первісно за Маланку на Путильщині йшла щонайкраща і найчесніша дівчина, це було дуже гонорово. Юрій Федькович згадує: «Котре найкраща й найчесніща дівчина перебирала ся за Маланку. Один парубок за Василя (Чильчика), другий за короля (Місяця), а третій за Діда-Змия з білов та довгов бородов. Маланка мала зірку (звізду) на чолі, була прибрана у самі цвіти і мала з собов три подружечки з рожевими деревцями, котрі подібно, як она сама, були прибрані. Василь (Чильчик) був перебраний за ратая (оратаря), с чепигами або з серпом у руках; а Король з новим місяцем на чолі, а яко мисливець з сагайдаком і луком. Решта ледінів була то за плугатарів, то за мисливців перебрана; плугатарі водили з собов вола або барана, мисливці оленя або сокола, а Змий-дід нарешті, убраний у буйволову шкіру і оперезаний гадюками, водив з собов тура або цапа, мав велику косу у руці і три гробарі з рускалями за поплічників».

"Зелені" таємниці, або чому зі словом "мавка" варто бути обережними

Зелені свята (Трійця, Зелена неділя, Русальний, Навський, Клечальний тиждень) - одне з найбільших свят у році. З прийняттям християнства це свято злилося зі святом Зіслання Святого Духа.

В українській традиції відзначення Зелених свят збереглося чимало символів і обрядодій ще з дохристиянського періоду. Згідно з народними уявленнями, у цю пору особливо "активізуються" нявки, русалки та інші духи, і тому, аби захистити себе і дім від потойбічного впливу - людина повинна "замаїти", тобто прикрасити оселю гілками клена, липи, зеленню любистку тощо.

Обмінник і продан: у кожного по таємниці

Давній і вже рідкісний обряд – «продавання дитини» - зберігся у окремих селах Чернівецької області, а ще півстоліття тому він був доволі поширеним. «Продавання дитини» є своєрідним обманом смерті: якщо новонароджене немовля дуже хворіє, або народилося воно після того, як у цій родині підряд загинуло кілька дітей, то цю дитину «продавали» через вікно: мама немовляти передавала малюка тій людині, яка його «купувала», «покупець» передавав символічну платню і казав: «Тепер це моя дитина». Іноді такій дитині давали нове ім’я, щоби вона «родилася заново».

Після «продажу» людина, яка «купила» дитину (а це переважно близький родич чи просто поважна заможна господиня з доброю енергетикою, «легка») заносила немовля у дім його матері уже через двері і віддавала назад. Як каже народна традиція, після такого обряду дитина переставала хворіти, і напасть від неї відступалася. Той, хто купив малюка, називався «покупним кумом», а врятоване немовля – «проданом». Поширений цей обряд був по усій території України.

Загадки придорожніх хрестів: витоки звичаїв

Що ви відчуєте, коли посеред поля побачите хрест? А на роздоріжжі, а… біля криниці? Останнім часом усталився такий певний стереотип, що хрест символізує лише місце поховання, а тому його сприймають винятково як символ скорботи. Але чи так це?

Згадаймо, як змальовує Нестор Літописець заснування Києва – Андрій Первозванний встановив хреста на пагорбах київських, і цим дав знати, що звідси місто має свій початок взяти. Знак скорботи? Очевидно, що ні. Насправді такі хрести, із яких починалися міста, були поширені, назвімо їх умовно хрестами початку. Уже значно пізніші згадки свідчать про те, що коли поміщик чи вельможа хотів заснувати місто, то ставив хреста та тому місці, звідки місто мало би початися, а в основу цього хреста забивав стільки цвяхів, на скільки років місцеві люди звільняються від податків. У такому випадку хрест – це символ початку. Після цього землі могли навіть носити його імʼя, а ціле поселення – зватися в його честь.