ЦУКРОВІ ПИСАНКИ ТА УКВІТЧАНІ ГОЙДАЛКИ – ДЕЯКІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЗА МІСЬКИМИ ВЕЛИКОДНІМИ ТРАДИЦЯМИ

Міські традиції відзначення Великодня – якими вони були 50, 100 років тому і чи різнилися від сільських? Відповідь на це запитання частково можемо знайти у краєзнавчій, частково – у художній літературі минулого століття, а ще немало цікавого розкажуть кулінарні збірники початку ХХ століття. Якщо говорити про духовну складову свята, то перша традиція (спільна як для міста, так і для села) – відвідання всією родиною храму, ця подія вважається однією з найбільш урочистих у році, відповідно кожен в міру своїх можливостей намагається на великодню службу прийти одягненим якнайкраще. Це не означає, що це єдине відвідання храму за рік – але воно найбільш урочисте.

ДВА КОШИКИ І РИТУАЛЬНА ТРАПЕЗА: ЩО ЦЕ ЗНАЧИТЬ ДЛЯ БУКОВИНЦІВ

Великодні свята поєднують у собі відразу кілька сенсів: відродження (воскресіння) Світла, у християнській духовній традиції - воскресіння Ісуса Христа, прославляння весни і її пробудження (це добре відображено у великодніх іграх біля церкви та у веснянках), а також один із ключових смислів – пошанування предків і молитовне та офірне спілкування з ними. Про вшанування предків «нагадують» горянам діти-вогники, котрі приходять у середу та четвер напередодні Великодня і повторюють: «Грійте діда! Дайте хліба», цей звичай називають «ходити у кукуци». Господарі, до яких приходили «вогники» , мають згодом розпалити велике багаття «за дідову душу», по суті це – велика свічка від землі до неба…Напередодні Великодня також прийнято ретельно прибирати на могилах предків, прикрашати поховання свіжими рушниками, вінками тощо. На сам же Великдень (відразу після служби) буковинці відносять на могили по одній писанці і кусневі пасочки, «аби душа також дізналася, що Великдень». На перший погляд така дія здається наївною, адже нетілесна душа начебто не потребує земної їжі, але тут ідеться саме про зв’язок – аби душі «споживали» ту їжу, яка символізує собою Великдень, адже в цю пору застілля мають ритуальну символіку – кожна страва має свій зміст. Отже живі діляться символічними атрибутами з рідними душами – з тими, кому хочуть «вділити» свята.

ЗИМА ЧИ ВЕСНА: ЕТНОГРАФІЧНІ РОЗМИСЛИ НАД НОВОРІЧНИМИ ТРАДИЦІЯМИ БУКОВИНИ

Якому сезону відповідають новорічні традиції? «Зимовому», - така відповідь першою спадає на думку, і якщо ми говоримо про сучасні календарні реалії – все так і є, новоріччя у нас припадає на січень. Але чи завжди було так однозначно? Вдумаймося, одна з найвідоміших щедрівок описує приліт ластівок, від села до села маланкарські коники століттями розігрують мотив сівби, та й знаменита купанка – ритуальне омивання учасників маланкарського дійства – взимку є доволі екстремальною (ніби вона перенесена з іншого сезону). А ще деякі з гуцульських старовинних різдвяних коляд описують…Великдень. А в одному із сіл на Новий рік старожили вносять гілку яблуні, які чомусь називають гілкою з бруньками, хоча які бруньки в січні? Отож, які загадки криються в семантичній канві традицій новоліття?

РИТУАЛЬНИЙ ДВІЙНИК ЛЮДИНИ: ДЕЩО ПРО СПІРАЛЬНІ СВІЧКИ НА БУКОВИНІ

Поминальний чин – один з головних обрядових порогів, а тому він наскрізь символічний. Адже і послідовність виконуваних дій (хто яку роботу виконує, хто що нестиме на процесії, хто як поводиться), і офірні дари (посуд, хліб, свічки, їжа) – усе має власне ритуальне навантаження. Спіральна поминальна свічка (українці Буковини її називають «сточок», румуни та молдовани називають «тояґ», (рум. t oiag), «тояґул»), - така свічка символізує завершення земного шляху людини і плавний перехід до небесного. І в давньоруській мові, і в румунській мові слово «тояґ» є запозиченим з тюркських мов і означає «палиця, жезл». Якщо говорити про ритуальну семантику предмета, то і момент виготовлення такої свічки, і її використання упродовж похоронного чину, і поводження з нею після похорону має окреме значення.